В Івано-Франківську недавно відбулося гучне відкриття нового приміщення обласного театру ляльок імені Марійки Підгірянки. Якщо порівняти з тими тринадцятьма роками, коли театр не мав свого при¬міщення взагалі, то сьогодні його колектив почувається на сьомому небі. Головний режисер театру ляльок Володимир Підцерковний розповідає про це:

— Маємо нове звукове обладнання, стараємося доробити освітлення, не вистачило грошей для механізації сценічної коробки, але ніби все втрясається. Навіть зі всіма недоробками наше приміщення поки що вва¬жається одним із найкращих в Україні. Тішимося аншлагами на «Дюймовочку», бо раді, що батьки і діти нас люблять.

— Те, що театр стільки років «пахав» без приміщення — ознака фанатизму акторів, чи люди просто мусили викручуватися?

— Якщо люди витримали ті страшні тринадцять років, то можна сказати, що фанатики є. Траплялося, під час гастролей за кордоном дехто зали¬шався підзаробити. Працюють там не за фахом, у листах відчуваються їхні переживання. Чи зможуть повернутися, адже театр ляльок — мистецтво молодих? Стояння за ширмою з важкими маріонетками на витягнутих руках вимагає доброго фізичного здоров'я. Недарма після двадцяти п'яти років стажу наші актори мають право йти на пенсію.

— А як у тих спартанських умовах вдалося зберегти колектив?

— У театрі найважливіше, аби існувало здорове мистецьке лідерство. Нам щастило на режисерів, художників, акторів. Наприклад, останнє десятиліття у нас працює художником Микола Данько. Його ім'я вже відоме у Росії, Білорусі та багатьох театрах України — потужний сценограф, який навіть співпрацює з драматичними театрами.Ляльковий театр — мистецтво пластики, яке оживлює скульптурні форми. Будь-хто такої роботи не витримає. Відомо багато випадків, коли лялькарі чудово реалізовували себе у драмтеатрах, але дуже рідко відбувається навпаки.

— Побутує такий вислів, що ляльки висмоктують з акторів душі?

— Лялька не любить, коли з нею запанібрата. У неї треба так до нестями закохатися, аби у ній аж загинути, і тоді вона тебе сама «винесе». Театр — найжорстокіше з мистецтв. Коли тобі перебувати у ньому не призначено з неба, тебе з того середовища просто викине. Тоді маємо зламані характери, долі, навіть трапляються трагічні випадки. Недарма кажуть, що у театрі не просто працюють, а служать мистецтву.

— Сучасні театрали активно експериментують. А вас це ще не захопило?

— Плануємо постановку мюзиклу на східну тему —оперу «Алі-Баба і сорок розбійників». Там поекспериментуємо у контексті сучасного музикування, де буде багато східного колориту. Спробуємо поєднати роботу ляльок різних систем. На підході робота над поемою Ліни Костенко «Мара», де хочемо поламати стереотипи, що ляльковий театр призначений лише для найменших діток. Вистава має бути цікавою не тільки для юнацтва, але й для дорослих.

— Трупа гастролює часто?

— Відвідували Францію, Бельгію, Польщу. Побували на фестивалях у Білорусі і Молдові. З Кишинева привезли нагороду за найяскравішу виставу. Взяли за основу історію про Курочку Рябу і спробували уявити, як би її переповіли у Білорусі, Росії, в Україні та Америці. Беремо активну участь й у фестивальному житті України — Ужгород, Львів, Вінниця.

— Сьогодні мало хто знає, коли театр було створено.

— Все розпочалося з ого¬лошення у «Прикарпатській правді» за 1945 рік, що у місті Станіславі відкривається театр ляльок, до якого запрошують акторів, надають гур¬тожиток і харчування. Про зарплату тоді навіть не йшлося. (До речі, у найтяжчі роки перебудови ми були змушені знову працювати за харчування.) Трупа на підводах і «попутках» добиралася до найвіддаленіших сіл. Були навіть постановки для дорослих. Найбільше згадують режисера-постановника Корнелію Коцинську, тодішнього художника Дикого. Вже тридцять років театром керує 3. Борецький.

— А як ви, пане Володимире, стали лялькарем?

— Після того, як п'ятирічним побував у театрі, був впевнений, що стану актором. Тоді кожний райцентр мав свій драмтеатр. Хочу зазначити, що в окупованій німцями Україні було більше театрів, ніж тепер. Ще пам'ятаю дідові фотографії сільського театру при «Просвіті». Можна сказати, що це мистецтво українцям було властиве споконвіків. А семирічним зі мною трапила¬ся знакова подія. Перед тим я прочитав повість «Син Тара-щанського полку» і страшенно захопився персонажем Васильком. Але нікому про це не розповідав. Раптом завклубом запрошує мене на роль цього хлопчика. Батьки довго не відпускали, бо не хотіли, аби я цим займався. Зрештою, я зіграв ту роль, ми їздили на всілякі огляди, і так, випадково розсмакувавши театрального життя, опинився у культосвітньому училищі. Після армії був Рівненський театр ляльок. Спочатку невдачі супроводжувалися скандалами. Ляльки так дратували, то мені навіть було порекомендували шукати інше місце роботи, і це так розізлило, що лялька мені несподівано піддалася. Відчуваю, що нині можу реалізувати з омолодженою трупою багато нових проектів.

— Подейкують, що найважче старіти мільйонерам, акторам і режисерам?..

— Молодість - тимчасовий подарунок, коли тобою можуть захоплюватися навіть винятково через зовнішність, але треба дбати про вдосконалення. З роками приходить час великих переоцінок, нових переживань, з'являються глибинніші життєві виміри, нові форми аналізу. Водночас настає більша відповідальність, бо від тебе починає залежати дедалі більше і більше.

Розмовляв Олег УЩЕНКО.