Володимир Підцерковний: «То велика неправда, що театр ляльок – театр лише для дітей»

Галицький Кореспондент, №32 (311) 11 серпня 2011р.

Володимир Підцерковний: «То велика неправда, що театр ляльок – театр лише для дітей»

Івано-Франківський театр ляльок імені Марії Підгірянки є унікальним. Геть не кожен обласний центр України може похвалитися ляльковим театром такого рівня. Численні, а краще сказати – незчисленні, перемоги на фестивалях, і не тільки в Україні а й за кордоном, високого професійного рівня вистави, які цікаві не тільки дітям, а й дорослим, дають франківцям повне право пишатися таким творчим організмом. “Галицький кореспондент” розмовляє з головним режисером театру Володимиром Підцерковним.

– Минулого року театру виповнилося 65: у якому періоді театр перебуває сьогодні – другої молодості чи зрілості?

Відразу зазначу, що термін театр буде вживатися мною у сукупному значенні творчий колектив, тобто саме ті конкретні люди театру (артисти, художники-постановники, художники з освітлення, звукорежисери, режисери-постановники), котрі щоденно на сценічному майданчику творять мистецтво у присутності глядачів.

А тепер по суті запитання. Зрілість театру – це його репертуар, мистецький рівень його виконання, складність творчих завдань, котрі він, театр, перед собою ставить. А це під силу лише молодості, бо старість для театру рівнозначна його смерті. У репертуарі театру сьогодні близько сорока постановок, що охоплюють його доробок від 1992 року. Найстарші із них поміняли по три склади артистів-виконавців. Разом з тим – середній вік творчого складу театру десь на межі тридцяти років. До цього маємо не суперове, але доволі пристойне, у порівнянні із деякими іншими українськими театрами ляльок, звукове й світлове обладнання, хоча сама сценічна коробка в інженерному плані на рівні середнього сільського клубу часів «дорогого Леоніда Ілліча». Отже, об’єктивно, можливості творити «зрілий» театр, на мою думку, все ж є. А щоб її гідно реалізувати, треба кожному театралу щоденно вперто працювати над собою. От тільки не всім це до снаги. Ми, українці, страшенно ліниві й при цьому невтомні у своїх багаторічних скаргах на всіх і вся довкола: на владу, на бідність, на сусідів близьких і далеких, на ворогів, на друзів, на Бога врешті-решт… Підняти ж власну не те що голову, а ду…у з насидженого місця – зась, не те що збудити творчу уяву й фантазію. А без фантазії й постійного самовдосконалення талант в’яне, душа черствіє й перетворюється в ту саму ду…у, котру так важко відривати, бо вона вже прилипла. Без фантазії, без мрії, без віри, без любові, без надії – театру нема, тому що люди йдуть до театру саме за цими, старими як світ, простими речами, котрих так бракує у нашій буденності.

Тож зрілість театру, як на мене, то й є здатність усвідомлювати й аналізувати стан довколишніх речей, відчувати дух суспільної свідомості й, долучивши до нього свою мистецьку фантазію, повернути суспільству у формі театральної вистави. А вже наскільки це буде зрілим продуктом – судити, думаю, глядачам.

– Ваш театр має постійного і вдячного глядача, шо потрібно для того щоб виховати свою аудиторію?

Бачиш, «постійний і вдячний глядач» і «своя аудиторія» для мене особисто, як для режисера, дещо різні речі. Поясню.

«Постійний і вдячний глядач» вбігає до зали у компанії однокласників, в ейфорії від можливості побути разом не в стінах школи, під марні заклики вчителів до чемної поведінки, з набутими із телевізійних «шоу» криками, гиками, свистами, не в змозі зосередитися, перебуває всю виставу в збудженому стані, а при кінці на класичне запитання: «Дітки, сподобалася вам вистава?» – несамовито двома сотнями ротів реве: «Та-а-а-ак!!!» При цьому для такого глядача немає значення, що то за вистава, про що вона, та й чи залишилося щось у свідомості після її перегляду – невідомо. Проте вдячність такого глядача, поза всякими сумнівами, щира й відверта. І він завжди готовий приходити ще і ще.

«Своя ж аудиторія» – це ті, котрі йдуть на конкретну виставу або за назвою, або за автором постановки, чи на певного артиста, чи артистку. У нас, до речі, таких багато. Вони по декілька разів можуть приходити на одну і ту ж постановку, вони діляться з нами своїми враженнями, часом гніваються за те, що ми чимось не догодили, не хочуть прощати наших творчих невдач… Їх менше, але вони – наш барометр. Вони радіють, плачуть, мислять разом з нами. Це ми цінуємо найвище. Це стимулює нас до відповідальності й праці.

– В акторів лялькового театру особлива ситуація: їх не видно на сцені. Якою ж тоді має бути мотивація для професійного марнославства, щоб актор віддавався роботі сповна?

Насправді це не зовсім так. У нас в репертуарі доволі пропорційна кількість вистав суто лялькових (де актор постійно за ширмою, наприклад, “Алі-баба й розбійники”), змішаних, де актор працює, як ми кажемо, «живим планом» і лялькою на ширмі («Про Ксеню і 12 місяців»), а також де актор працює відкрито із «вивідною» лялькою («Бука»). Також є вистави, де актори працюють методом драматичного театру («Над прірвою у житі» режисера Василя Друка, наприклад). А є ще прийом «чорного кабінету», де актор, що водить ляльку, знаходиться поза зоною світла, а лялька рухається у просторі «ніби сама» («Котик На Снігу» у постановці Ольги Гнатюк). А ще маски, як у “Золотому човнику” Ярослава Грушецького, а ще театр тіней, а ще… Словом, сучасний театр ляльок – це безліч варіацій форм, котрі здатні втілити будь-який драматургічний матеріал від ярмарково-балаганного Петрушки (“Сумна весела казка” Ярослава Грушецького) до високої трагедії (“Егле – Королева Вужів” Дмитра Нуянзіна).

Хоча, марнославство, ясна річ, присутнє в професії лялькаря. А як же без цього? Без марнославства немає професії. Просто вульгарне марнославство властиве, як правило, молодим самовпевненим ідіотам, часом навіть дуже талановитим (особливо жіночої статі). Тут можливі тільки два виходи: для безнадійно впертих – геть із театру ляльок, рано чи пізно (краще рано!); а для людей гнучких і працелюбних з часом відкриваються такі можливості, котрі драматичному актору й не снилося.

Приміром, не секрет, щоб зіграти роль Джульєтти або Елізи Дулітл потрібна неабияка майстерність, котра набувається з роками роботи. Тому й бачимо на сценах драмтеатрів безліч Джульєтт доволі «похилого» віку, котрих сприймати можна хіба що на слух, а на зір лише здалеку. Тому то й конкуренція у боротьбі за ролі молодих героїнь (а їх у репертуарі незрівнянно менше, ніж героїв) досягає у драмтеатрах воістину шекспірівських пристрастей. Звідси й крилатий вираз: «Актор – цвинтар невтілених ролей».

В театрі ж ляльок режисеру важливо мати чудову артистку-майстра з відповідними голосовими даними, може навіть із зайвою вагою, може навіть їй «трішки за тридцять», а «фізичний» образ героїні він придумає разом із художником-постановником, хоч би й з клаптя прозорої тканини, що буде розвіватися по сцені за допомогою вентилятора.

Тому й приживаються у театрі ляльок артисти, здатні осягнути це змолоду.
Постановка «Скрипаля на даху» надзвичайно цікавий експеримент для лялькового театру, коли актори грають на сцені разом з ляльками, чи плануєте ще щось робити в цей бік?

Не тільки плануємо, а вже робимо. До речі, то велика неправда, що театр ляльок – театр для дітей. Театрами для дітей у нас є виключно так звані театри юного глядача (ТЮГи), а театр ляльок, як за назвою так і за суттю – театр де артисти грають за допомогою ляльок. Просто через певні чинники виник такий стійкий стереотип, але про нього, може колись іншим разом, бо то окрема тема.

Тепер по суті питання. З 1 червня за фінансування грантом фонду Ріната Ахметова «Розвиток України» запущено у виробництво мій проект «Крихітка Цахес» за п’єсою Ярослава Стельмаха, що є адаптацією відомого твору Ернеста Теодора Амадея Гофмана. То буде вистава для дорослих і сімейного перегляду, прем’єра котрої має відбутися, якщо не виникне перешкод, в середині листопада.

До роботи у якості художника-постановника (сценографія, ляльки, костюми, грим) я запросив головного художника Черкаського академічного театру ляльок Каріну Чепурну. Вона зробила колосальну роботу по підготовці цього матеріалу, адже вистави такого масштабу у нас ще не було. Всю попередню підготовку (ескізи, креслення тощо) ми з нею провели виключно через інтернет і телефоном, до цього навіть особисто ніколи не зустрічаючись. Я їй дуже вдячний. Вона цікава творча особистість і, безумовно, професіонал, що для мене особливо важливо після втрати театром такого художника як Микола Данько, котрий переїхав до Києва чотири роки тому.

Музичне тло вистави створюватимуть фрагменти музики Альфреда Шнітке, Вінченцо Белліні, Джованні Батіста Вітті та Аль Бано Каррізі.

У виставі будуть зайняті всі артисти театру, а основні ролі виконають Надія Деркач (Ліза), Галина Савчин (Фея Рожабельверде), Олена Хомякова (Кандіда), Петро Бабінець (Сбіока), Олексій Бакін (Бальтазар), Тарас Винник (Професор Мош Терпін), Роман Волочій (Лейб-медик), Любомир Йосифів (Альпанус), Петро Камінський (Фабіан), Володимир Кочмар (Міністр Мондшайн), Сергій Нечипорук (Князь Барсануф). Заголовну роль готує наймолодший артист театру Юрій Полєк.

– Закінчився сезон… яким він був? Як би ти його оцінив?

Якщо говорити сухими цифрами й фактами, то сезон, як сезон. Вийшли три прем’єри для дітей, дві з них – дебютні режисерські роботи наших артисток Галини Савчин («Заздрісний Котик») та Ольги Гнатюк («Котик На Снігу»). Театр взяв участь у п’яти фестивалях в Україні, Литві, Польщі та Словаччині. Ніби все добре. Без падінь, але й без злетів. Це насторожує.

– Восени має відбутись черговий театральний фестиваль Обереги, чим порадуєте глядача цього разу?

На жаль, нічим новим. «Скрипаль на даху», «Егле – Королева Вужів», «Людвіг+Тутта» – всі три поставлені Дмитром Нуянзіним у 2008, 2009 роках і вже брали участь різних фестивалях в Україні й за кордоном.

– Що тебе як режисера радує, а чим ти незадоволений?

Радує те, що живу, спілкуюся з талановитими людьми… А незадоволений завжди, коли зустрічаюся з непрофесійністю, тупістю й самовдоволеною байдужістю.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

афіша

Вовченята та „Золоте” правило

Вовченята та „Золоте” правило

24 листопада (субота)

поч. о 12:00 год.

25 листопада (неділя)

поч. об 11:00 год. та 13:00 год.

докладно »
Підкова на щастя

Підкова на щастя

10 листопада (субота)

поч. о 12:00 год.

11 листопада (неділя)

поч. об 11:00 год. та 13:00 год.

докладно »
Бабуся і Ведмідь

Бабуся і Ведмідь

17 листопада (субота)

поч. о 12:00 год.

18 листопада (неділя)

поч. об 11:00 год. та 13:00 год.

докладно »
По гриби

По гриби

3 листопада (субота)

поч. о 12:00 год.

4 листопада (неділя)

поч. об 11:00 год. та 13:00 год.

докладно »

новини

Набір у театральну студію

Набір у театральну студію

ШАНОВНІ БАТЬКИ!   Івано-Франківський академічний …

докладно »
21 березня – Міжнародний день лялькаря

21 березня – Міжнародний день лялькаря

Вітаємо всіх, хто творить лялькове диво, …

докладно »

«Обереги» повертаються

«Обереги» повертаються …

докладно »
О Г О Л О Ш Е Н Н Я

О Г О Л О Ш Е Н Н Я

На прохання наших глядачів вистава «Пригоди …

докладно »
  • Опитування

    Ви дізнались про виставу

    Результати

    Завантаження ... Завантаження ...
  • Опитування

    Як часто Ви приходидите з дитиною в театр?

    Результати

    Завантаження ... Завантаження ...
  • Опитування

    Вашій дитині найбільше подобається вистава:

    Результати

    Завантаження ... Завантаження ...