Олександр Петрович Куцик – заслужений артист України, головний режисер Львівського обласного театру ляльок. У свою роботу, в кожну зі своїх вистав він вкладає душу, творить їх трепетно і з любов’ю…
Режисер говорить про мистецтво як про дивовижну казку: “Творча людина – це глечик перетворень, адже митець перетворює реальність на мистецтво. Спершу наповнює свій “глечик” враженнями по краплинці, а згодом там відбувається диво появи мистецьких по¬чуттів, ідей, образів”.
Він народився у селі Рокосове на Закарпатті 11 серпня 1952 р. і там провів дитинство. Ще малень¬ким хлопчиком, співаючи колядку “Нова радість стала”, щиро вірив у те, що Ісус народився неподалік, де “засіяла звізда” – у сусідньому селі під назвою Вертеп. Минули літа, і ці “чарівні враження” режисер пере¬творив у виставі “Недотепа із Вертепа” за одноймен¬ним твором свого земляка, Дмитра Кешелі. Разом з художником-постановником Ярославом Данилівим та акторами Наталією Орєшниковою і Миколою Карпенком О. Куцикові вдалося створити справжнє поетич¬не дійство, в якому поєднались різні культури, різні національні теми, різні засоби виразности й техніки ляльководіння…

Актор Карпенко виходить з глибини глядної зали, і, прямуючи до сцени, вітається мовами різних на¬родів, починаючи з рідної: “Добрий день, слава Ісусу Христу!…” Він оповідає про своє село, про людей, які в ньому живуть: українці, угорці, румуни, слове¬ни, поляки, німці, євреї, цигани, і всі вони розуміють одне одного і мирно співіснують. За хвилину-другу ми розуміємо, що герой в захваті від свого села, де йому пощастило “з дитинства вивчати азбуку Всесвіту”…

Коли ж на сцені розсувається біла завіса, перед глядачем відкривається дивовижне видовище: веле¬тенські іконоподібні постаті Ангелів! Підсвічені “не¬земним” ультрафіолетовим світлом, вони і видимі, і нематеріяльні водночас. У глибині сцени – дерев’яні ворота, за ними – вікна у хату. Ці ворота символізують частину вертепної скриньки, а колесо, що його за сю¬жетом знайшов маленький Митрик у Великодню ніч, символізує другий поверх вертепної скриньки… Перед воротами – невелика лавка, де відбувається представлення персонажів-ляльок: Митрик, його дід, бабка Фіскарошка, учитель Фийса, інспектор Годя…

Діється історія од Великодня до Різдва. Тому у спектаклі багато фольклорної та сакральної обрядовости: від христосування під переливи великодніх дзвонів, від писанок і святочних кошиків, від пишного весілля з усіма його елементами – до містеріяльних, ритуальних сцен: діялогу із рибою (прийом тіньового театру), фінальної, фактично кульмінаційної сцени Святвечора...

Різдво у селі Вертеп – це і свято наро¬дження Ісуса Христа, і свято відродження віри, надії, любови. Добре відомі колядки “Нова радість стала” та “Небо і Земля” актори не співають – промовляють речитативом. Режисерові вдається створити атмосферу тихої, світлої радости – саме в такій атмосфері можна віднайти просту, але важливу істину, що її так довго шукає головний герой… Хлопчик Митрик із села Вер¬теп намагається знайти відповідь на головне питання: звідки походить людина? Йому допомагають у цьому всі герої вистави – люди, звірі, птахи, риби…

У виставі виразно присутній світоглядний, ідеоло¬гічний конфлікт: поміж християнським та атеїстичним світобаченням. Маленький Митрик після тривалих пошуків врешті знаходить відповідь на своє питання: “Людина походить від великої материнської любови!” – промовляє до нього у фіналі вистави душа покійної матері, що у Святвечір, коли розкриваються небеса, приходить до сина…

Вистава “Недотепа із Вертепа” отримала багато нагород на фестивалях в Україні та за кордоном, адже в ній органічно поєдналися дієва режисура, поетична сценографія, колоритні костюми, майстерна акторська гра, цікаве музичне оформлення – закарпатські народні мелодії та музика Еміра Кустурици і Горана Бреговича (автор музичного оформлення – також О. Куцик)… У творчій долі режисера ця вистава – без перебільшення етапна, бо наче підсумовує доволі довгий період опа¬нування національними фольклорними джерелами.

Насправді ж Олександр Петрович хотів стати акто¬ром драматичного театру: після закінчення середньої школи вступав до Харківсько¬го інституту мистецтв імени І. Котляревського (тепер Харківський державний уні¬верситет мистецтв ім. І. Кот¬ляревського). А опинився ... серед новачків першого тоді набору акторів-лялькарів на кафедрі акторської майстерности, що виникла згодом. Од¬ним із перших вчителів Олек¬сандра Петровича був Віктор Андрійович Афанасьєв – за¬сновник кафедри, директор та художній керівник Харківського театру ляльок носить ім’я В. Афанасьєва, а 2002 р. колективу – першому в Україні серед театрів ляльок – було надано статус академічного). Тож після закінчення інституту доля привела актора О. Куцика саме сюди, до Харківського обласного театру ляльок.

У 1976 р. у Москві відбувся з’їзд Міжнародної спіл¬ки діячів театрів ляльок – УНІМА. Трупа харківських лялькарів з виставою “Український народний вертеп” була одним із учасників фестивалю. Молодий актор О. Куцик брав участь у цій виставі, де було відродже¬но автентичний вертеп, дія та гра акторів відбувалася за законами традиційного народного вертепного дій¬ства. Грали лише актори-чоловіки, було використано двоповерхову скриню та вертепні ляльки… Зустріч із фольклорним матеріялом у виставі “Український на¬родний вертеп” – це, мабуть, перше, що принципово вплинуло на майбутнього режисера.

Участь у фестивалі дала змогу молодому акторові побачити вистави театрів різних країн. Це розшири¬ло його уяву про сценічне мистецтво, відкрило нове розуміння професії. Саме тоді в О. Куцика вперше зародилося бажання зайнятися режисурою. Він ще працюватиме актором у Приморському театрі ляльок (місто Владивосток, Росія), а далі вступить і успішно закінчить у 1986 р. навчання на кафедрі режисури театру ляльок у Ленінградському державному інсти¬туті театру, музики і кінематографу ім. Н.К. Черкасова (нині – Санкт-Петербурзька академія театрального мистецтва).

Дипломна робота та перша серйозна постава мо¬лодого режисера відбулася у Львівському театрі ля¬льок – на запрошення директора Ярослава Синиці. Це була вистава за п’єсою Ю. Єлісєєва – “Сембо”. Режисер-початківець у роботі над виставою працював із професійним художником із Ленінграда – Павлом Мироновим. Сценографічне рішення було умовним,

Сцена з вистави “Недотепа із Вертепа”за Д. Кешелею. Ре¬жисер – Олександр Куцик, художник – Ярослав Данилів. За¬карпатський обласний театр ляльок, 2004 р.

із активним використанням знаків та символів. Режи¬сер обрав принцип, за яким ролі людей виконували за допомогою відкритого акторського прийому, образи тварин втілювали ляльки.
Коли О. Куцик у 1987 р. прийшов після захисту дипломної роботи працювати у Закарпатський облас¬ний театр ляльок в Ужгороді, театру виповнювалося лише п’ять років. Молодий режисер почав працювати із молодими акторами, тож вони й росли разом: актори вдосконалювались в акторській майстерності, режисер – у режисурі. Сам режисер каже, що всім, чого досяг сьогодні, завдячує саме Закарпатському обласному театру ляльок.
Першою поставою тут стала вистава за одноймен¬ною п’єсою С. Маршака “Теремок” (1987). Традиційна ширма виконувала не лише своє пряме призначення, а й слугувала лісом, огорожею, то розгорталася і скла¬далася на дві частини, то закручувалась у коло – як площа, а далі ще й оберталася, наче карусель. Видо¬вище нагадувало дійства скоморохів. Показово – вже на початку своєї творчости О. Куцик у виставах тяжіє до синтезу пісні, танку, маски, актора та ляльки, різних стилів та технік. Власне, сам О. Куцик переконаний, що режисер у сучасному театрі повинен поєднувати різні стилі: одностилевий театр вичерпався. Але при цьому режисерові необхідні відчуття міри та есте¬тичний смак, щоб традиції українського народного обрядового театру, чи скомороше дійство, чи фольклор інших слов’янських народів органічно впліталися у сучасну мистецьку мову…
Наступну виставу О. Куцик створив за одноймен¬ною п’єсою того ж автора – “Мурчин дім”. Якщо “Теремок” можна назвати виставою у фольклорному

Сцена з вистави “Два Леви”за А. Сіренко. Режисер – Олек¬сандр Куцик, художник – Тетяна Улинець. Львівський облас¬ний театр ляльок, 2006 р.

стилі, то “Мурчин дім” було вирішено у жанрі вистави-шоу. Основою зорового образу став сучасний естрад¬ний подіум, що світився різнокольоровими лампами (художники Тамара та Павло Миронови). Для вистави було використано особливі ляльки – естрадні тантамарески. Це “синтез” живого актора та ляльки – голову й тулуб актора приховує лялька-маска, а його руки та ноги залишаються відкритими.

Ще одна з ранніх робіт О. Куцика – “Принцеса Стрибунка” за однойменним твором чеського дра¬матурга Ладислава Дворського. Тут було викорис¬тано вертепну триповерхову скриньку, на третьому поверсі котрої стояв замок принцеси Яршилки. Усі ляльки були вертепними. Власне, тоді – у 1987 р., відбувається перше звернення режисера О. Куцика до витоків вертепного театру. З одного боку, вистава наскрізь проникнута фольклорним словацьким ко¬лоритом (музика, костюми). І водночас у ній пере¬плітаються різні релігії та культури: мусульманство, християнство, юдаїзм, язичництво, що давало змогу розширити світобачення юного глядача, запропону¬вати йому широкий і розмаїтий світ людей, подібних і неподібних один до одного...

Принциповою для О. Куцика стала робота над “Казкою про рибака і рибку” за О. Пушкіним. Виставу режисер вирішив у стилі “російської петрушки”, ви¬користовувались петрушечні ляльки – ляльки-рукавички. Актори, які виконували ролі персонажів, грали у ширмі, виготовленій за принципом давнього малюнка “Скоморошина сорочка” Олеарія. Актор-скоморох, який говорив від імени автора (О. Пушкіна), працював у відкритому прийомі.

У кінці 80-х рр. розпався СРСР, а разом з тим відійшло на другий план таке поняття, як “державна дотація театру”. Основним заробіт¬ком, за рахунок якого виживали лялькові теа¬три, стали виїзні вистави. На стаціонарі грали менше, бо глядач перестав бути масовим і організованим, касові збори диктували тепер умови творчости та виживання. У будні дні трупа ляльковиків не раз виїздила у дитсадоч¬ки та початкові школи. А такі візити вимагали від режисера маленьких вистав, на трьох-чотирьох акторів, з невеликими, зручними в експлуатації декораціями… Ця нелегка ситу¬ація, на думку головного режисера, змусила театр працювати економічно ефективніше. О. Куцик називає ці часи періодом пошуку малих форм. Саме тоді у творчому дороб¬ку режисера з’явилися “Усмішка клоуна” Ю. Чеповецького, де були задіяні два актори з трьома ляльками, “Лелеченя та опудало” С. Лопейська, Г. Кричулова; “Золоте курча” В. Орлова; “Сонячний промінець” П. Опеску…

Але саме тоді, у 1990 р., Закарпатський обласний театр ляльок під орудою директора О. Туряниці став ініціятором проведення в Ужгороді Міжнародного фестивалю театрів ляльок “Інтерлялька”. За роки сво¬го існування “Інтерлялька” перетворилася на престиж¬ний міжнародний форум лялькового мистецтва. Про фестиваль знають у світі, його занесено до офіційного календаря Міжнародної організації лялькарів УНІМА. “Інтерлялька” проводилась уже десять разів. Десятий – ювілейний міжнародний фестиваль театрів ляльок “Інтерлялька” – відбувся минулого, 2007 р.

Дирекція за ці десять літ налагодила плідні стосун¬ки з багатьма театральними колективами України, СНД та країн Карпатського Еврорегіону. Фестиваль став творчою школою і для колективу театру ляльок міста Ужгорода, і для режисера Олександра Куцика. “Інтерлялька” поставила перед режисером ще вищі творчі вимоги та складніші творчі завдання... А його успішним дебютом на міжнародному форумі лялька¬рів стала “Принцеса Стрибунка” – журі підкреслило тяжіння режисера до фольклорного, національного театру.

Працював О. Куцик і в інших театрах ляльок Укра¬їни: Львівському (“Золоте курчатко” В. Орлова, 1988 р.; “Пригоди робокопа” Я. Мерра, 2000 р.; “Гусеня” Н. Гернет, 1999 р.); Одеському (“Сніговички і сонечко” А. Веселова, 2000 р.; “Жирафа і носоріг” Ґ. Хорста, 2003 р.). У цьому переліку – і плідна співпраця із чер¬нігівськими та луганськими лялькарями.

У 2006 р. на пропозицію Львівського обласного театру ляльок і кафедри театрознавства та акторської майстерности факультету культури і мистецтв ЛНУ ім. І. Франка, О. Куцик уперше набрав студентський курс акторів-лялькарів та очолив Львівський обласний театр ляльок.

Дебютувавши у Львові майже двадцять літ тому, митець повернувся сюди досвідченим, визнаним май¬стром. На сцені Театру ляльок у його режисурі з’яви¬лися: “Два Леви” за п’єсою А. Сіренко (2006), “А де ж п’яте?” за п’єсою Б. Апрілова (2007), а також, у рамках навчальної роботи зі студентами, – “Бешкетник Дорофій” за п’єсою Н. Гернет “Гусеня”.

Ідея показати малим глядачам “Двох Левів” виникла в Олександра Петровича давно, а стала реальністю 2006 р., до свята 750-річчя заснування Львова. Творячи виставу-легенду, режисер говорить про співіснування світу людей та звірів, про особливості людських сто¬сунків, стверджуючи ідею мирного співжиття людей та тварин, відповідальности людей перед природою.
На сцені облаштовано конструкцію відкритої книги – великий квадрат з отвором посередині, де й відбуваються події (художник – Т. Улинець). Право¬руч – прадавнє місто, ліворуч – ліс, їх розділяє річка Полтва, а з’єднує – дерев’яний міст, над яким читає¬мо напис: “Жив тут і правив, за давніх часів, король наш Данило, Лев син народивсь у князівській родині, і місто назвали на честь сина”.

У п’єсі драматург робить акцент на протистоянні між людьми та звірами, на тому, якими жорстокими бувають люди…
Режисер закладає у виставу глибший зміст. Він не обходить теми стосунків між людьми та звірами, але подає обидві сторони гідними та рівними за морально-етичними цінностями. У виставі немає сцен з народом, який закликає князя вбити царя звірів – Лева. Люди та звірі у виставі не виступають як вороги, вони радше заручники обставин, їм потрібно якось співіснувати. Люди будують місто – тому й вирубують ліс, але не це стало причиною двобою двох Левів на турнірі, а війна – набіги на Галицькі землі Чорного лицаря, який руй¬нує все на своєму шляху, плюндрує та спалює ліси… Згодом цар звірів зрозуміє, що хоч серед людей є лихі та жорстокі, але не всі такі. Гадаю, це дуже важливий момент – допомогти зрозуміти наймолодшому гля¬дачеві, що один чи кілька негативних представників тієї чи іншої ланки суспільства не можуть формувати думку про решту інших.

Серед принципових режисерських рішень – ба¬жання донести до малят історичну конкретику: замість казкової принцеси Мар’яни тут діє угорська королева Констанція. Разом із цим персонажем у виставу влива¬ється і угорський фольклорний національний матеріял: “Гей, музики, чардаш” – вигукує король Лев, ведучи до танцю Констанцію (слід особливо підкреслити май¬стерність акторів-ляльководів, у чиїх руках маріонетки блискуче виконують цей складний танок!).
Коли Лев Данилович та Констанція зустрічаються уперше, в центрі сцени з’являється гільце (або вільце) – деревце, виготовлене із гілки дерева, оздоблене прикрасами. В усіх регіонах України гільце звивали по-різному, воно символізувало різні свята. У Гали¬чині його робили напередодні весілля, носили перед молодим під час усіх весільних церемоній. Як відомо, згодом Констанція стане дружиною князя Лева: режи¬сер влучно використовує тут цей давній український символ.

У виставі використано цікаві звукові ефекти (гар¬чання лева, відлуння цокоту кінських підков), часто у поєднанні із прийомом тіньового театру: “здалеку” на¬ближається до нас карета Констанції із шестіркою за¬пряжених коней, в іншій сцені – Чорний лицар. Вдало добрана музика допомагає режисерові оминути “зайві” діялоги, а відтак – посилити динаміку дії.
Звернувшись до п’єси “Яйце” відомого болгарського дитячого письменника та драматурга Бориса Апрілова, О. Куцик змінив насамперед назву: “А де ж п’яте?” За словами самого режисера, це потрібно для підсилення інтриги, для зацікавлення малого глядача…

Постава казки-притчі розрахована на глядачів до¬шкільного віку, та режисер зробив спектакль цікавим і повчальним не лише для дітей, але й для їхніх батьків. О. Куцик стверджує: кожен із нас може і повинен роз¬кривати себе перед іншими, для цього потрібно тільки більше любови та взаємопорозуміння. Жорстокість – не метод виховання, бо як можна жити далі, якщо ти ще не народився, а світ уже чекає на тебе зі стусанами та криком? Ось про це – “А де ж п’яте?”.
Постановник сприймає категорію наймолодшого глядача цілком серйозно. Він виводить різноманітні типи героїв: тут і сварливі півень з куркою (В. Курилко та С. Курилко), і пихатий індик (О. Кочерга), і впертий віслюк (С. Курилко), і балакуча ворона (Л. Грядова). Та за кожним із цих персонажів стоїть цілком впізнаваний психологічний тип людини.

Режисер – традиційно для себе – застосовує кілька прийомів: живий план, відкрита гра актора з тросте¬вою лялькою, з маріонетками, актор з маскою, тіньо¬вий театр.

У Пролозі актори працюють у живому плані: одяг¬нені в полотняні костюми, оздоблені мереживом-вити-нанками (художник – Т. Улинець), у солом’яних лича¬ках, вони розпочинають виставу дитячою суперечкою: що було спершу – курка чи яйце? З’ясувавши, що таки яйце, вони й розпочинають виставу, задавши іміто¬ваною грою на народних інструментах та танцями атмосферу свята, ярмаркового настрою, гри.

Пролог плавно переходить в експозицію: акто¬ри розгортають конструкцію, подібну до дерев’яного воза на двох колесах. Марлева завіса, що від початку вистави інтригувала глядача, тепер виконує своє пря¬ме призначення – це ширма, а віз перетворюється на сценічний майданчик мандрівного театру. Над шир¬мою підіймається велике коло, формою подібне до соняшника, а кольором – до макового цвіту: сонце! Дія розпочалась...

Актори-оповідачі з Прологу перетворюються на персонажів – тепер відповідно Півник та Курочка, в їхніх руках з’являються ляльки, яскраві маріонетки, виконані майстерно й дотепно. Півник барвами більш подібний до папуги: у нього великі очі, великий дзьоб, з-під якого стирчать закручені вуса, рум’яні щічки, зелені крила, помаранчевий тулуб і різнобарвний хвіст, але попри свою строкатість – він справжній господар, хазяйновитий, дбайливий, впевнений у собі. Лялька-Курочка з червоним бантиком на голові, взута у червоні черевички, має ніжне порцелянове личко з рум’яними щічками та ... високі груди, отже це – справ¬жня жінка-господиня.

У першій же сцені з’ясовується предмет конфлікту – курчатка не вилуплюються вчасно… І попри всю умовність персонажів глядач у залі розуміє – кожна подія, кожен персонаж вистави віддзеркалює дорос¬лий світ, дорослі стосунки, серйозні проблеми... А найяскравішою, як на мене, є сцена “мрій” з викорис¬танням тіньового театру.

Ідея вистави звучить з вуст самих героїв. Усі спе¬речаються, що потрібно було робити, аби оте останнє, п’яте – вчасно з’явилося на світ: бити, дзьобати, ки¬дати, лаяти? А потім проголошується проста істина: “Йому треба було дати більше тепла, чуйности, ніжности, лагідности, любови”…

Про любов і тепло – і наступна постава О. Куцика. Це курсова робота студентів ІІ курсу акторського відділення (актор театру ляльок) ЛНУ ім. І. Франка “Бешкетник Дорофій”. Режисер-педагог обрав цю п’єсу, маючи на меті навчити майбутніх лялькарів працювати у виставі з різними системами ляльок (маріонетки, планшетні, планшетно-настільні), в різних манерах існування: гра з глядачем – відкритий прийом, пряме спілкування з дітьми; взаємодія з партнером; існування “я – актор з лялькою” та “я – актор без ляльки”.

У роботі над виставою режисер бере за основу систему К. Станіславського, створивши “запропоно¬вані обставини” – дівчинка Оленка приїхала у село, до бабусі, з міста. Глядач має змогу зрозуміти цю перед¬історію завдяки невеличкому прологу, який режисер додає до п’єси. Семеро студентів-виконавців, убра¬них у звичайнісінькі футболки та джинси, перед заві¬сою легко й невимушено виконують веселу пісеньку про літо, творячи по-справжньому теплу й сонячну атмосферу. Їхні роздуми про те, де краще провести літо, підводять до початку розповіді про Оленку та Дорофія…

Кожна дитина хоче мати якогось вихованця, тож часто батьки дарують своїм дітям “друга” (кішку, со¬баку, папужку). Гусачок Дорофій є уособленням саме такого вихованця. Роль Оленки в першому складі вико¬нує Ю. Підкаура, а в другому – І. Синишин. Упродовж усієї вистави Оленка ганяє Дорофія, грубіянить йому і намагається керувати ним повністю (обидві студентки добре володіють технікою роботи із маріонеткою)... Та це не допомагає їй – і Лисиця (“харизматична” у ви¬конанні О. Шульби, та “самозакохана” у версії Д. Дичковської) таки викрадає неслухняного вихованця. Роль Гусачка Дорофія у першому складі виконує О. Підгородецька, а в другому – А. Колодій. У веденні планшетно-настільної ляльки більше невимушености, природности виконання, органічного злиття з лялькою досягає О. Підгородецька.

Підкреслимо, що персонажі в різних акторських складах мають індивідуальні відмінності, ніхто ні¬кого не нагадує, ніхто нікому не уподібнюється, а це переконує нас, що режисер-педагог вибудовує працю зі студентами, виходячи з індивідуальної органіки та особливостей кожного, дозволяючи самим студентам виявляти інціятиву.

…Один із улюблених малярських творів режисера О. Куцика – картина Пітера Брейгеля “Сліпі”. В ній він знаходить аналогію із працею режисера: якщо перший у цьому ряді буде справді “незрячим”, не знатиме куди йти, то заведе всіх у прірву...

А ще Олександр Куцик переконаний, що режисер має бути ідеальним глядачем своєї власної вистави. Режисер був поганим глядачем, якщо робота не вда¬лася...

Ось так виглядає чарівний “глечик перетворень” режисера Олександра Куцика. А далі – будуть нові чарівні перетворення...

ПРОСЦЕНІУМ, 2008 р.

Джерело: http://www.franko.lviv.ua/faculty....ryp.pdf