Рівне. Облмуздрамтеатр

Калігула без порно

Андрій Куделя - Калігула

Якось тихо, без особливого галасу та реклами, рівненський театр підготував нову прем’єру. Частина любителів театру нову постановку вже побачила — на здачі вистави для художньої ради, яка через від’їзд режисера в Париж відбулася на тиждень раніше від самої прем’єри. Режисер, херсонець Сергій Павлюк взявся за проект, який обов’язково викликає неоднозначну реакцію — «Калігулу» за п’єсою Альбера Камю. І хоч рівненський театр за останні років десять пережив багато режисерських експериментів, апофеозом цього може стати саме історія римського диктатора. Такого «театрального авангарду» на місцевій сцені глядач, мабуть, ще не бачив.

Сергій Павлюк відомий глядачам за «Дуже простою історією» та «Сном літньої ночі». Зізнається, що про «Калігулу» мріяв ще будучи студентом. Коли директор театру Володимир Петрів вкотре запропонував йому щось у Рівному поставити, Павлюк згадав про давню ідею. Цікаво, що тим самим він виконав мрію іншого свого колеги — актора Андрія Куделі, який розповідає, що мріяв зіграти жорстокого Калігулу років двадцять.
Розмахнувся Павлюк щедро, адже бюджет нової вистави, насамперед через масштабні декорації, близький до рекордного «Берестечка». Показати широкому глядачу все це театр планує 16 травня, на офіційній прем’єрі. А неофіційна, так звана здача вистави, вже відбулася, щоправда, як і на прем’єрах, з переповненим залом: сюди запрошують «друзів театру» — студентів кафедри режисури, викладачів, акторів інших, аматорських театрів та ін.
Ще перед виставою Павлюк запевняє — з відомим напівпорнографічним голлівудським фільмом рівненська постановка нічого спільного, окрім самих героїв, не має. Хіба що та сама жорстокість і божевільність Калігули.

Все інше — це вже плоди фантазії режисера: діалоги у виставі займають трохи більше половини часу. Давнього Риму на сцені немає, про яку імперію йдеться — зрозуміло лише з імен героїв. Вони одягнуті у те, що знайшли у театральному гардеробі — піджаки, шкіряні плащі, наполеонівські капелюхи з газет тощо. Газети, до речі, на сцені відіграють роль важливих декорацій — саме з купи «Спортивних ярмарків» з’являється на початку п’єси головний герой. Все, що відбувається далі, цілком відповідає жанру — абсурдної трагедії або трагіфарсу. Куделя-Калігула час від часу занурює інших героїв чи то у воду, чи то у багнюку (для цього на сцені споруджено два спеціальні басейни), приймає душ з лійки. Стас Лозовський (він грає помічника імператора Гелікона) виконує танець білого лебедя під музику Чайковського, причому його балетна пачка зроблена з тих самих газет. Протягом всієї дії нишпорить масовка — фотографи у капелюхах і плащах, давньоримські депутати-патриції ходять з відрами на голові...

На словах все, що відбувається, справляє враження божевільності постановника. Проте майже кожен режисерський «трюк» (яких, звісно, немає в оригінальній п’єсі Камю) виправданий. В одній сцені постановник ілюструє жорстокість, в іншій — блюзнірство та боягузтво політиків, у третій — вседозволеність людини, яка володіє владою. Вистава не просто насичена, вона складається з одного символізму, коли кожен рух чи предмет щось-таки та й означає. З одного боку, Калігула — тиран, а паралельно Куделя намагається грати так, щоб показати його людиною, хоч із складною долею.
Весь «Калігула» — це глибока філософія, яка вимагає від глядача постійної інтелектуальної роботи — щоб зрозуміти, для чого постановник все це вигадав. Власне, сам Павлюк і говорить, що розраховує насамперед на інтелектуального глядача.
На скільки вистав вистачить настільки інтелектуальної публіки — сказати важко. Очевидно, вона матиме успіх серед молоді, а ось звикле до класики старше покоління сприйматиме, мабуть, не все. Безумовно, на призові місця різних театральних фестивалів рівненський «Калігула» претендуватиме. Але головну свою перемогу рівненський театр вже здобув.

В очікуванні Стуруа

Театральну легенду, грузинського режисера Роберта Стуруа хоче у наступному сезоні запросити до співпраці директор Рівненського академічного музично-драматичного театру Володимир Петрів. Чи потягне театр зі своїми меценатами, очевидно, доволі недешевого постановника, керівник театру не знає. Не зізнається Петрів і про те, що саме міг би поставити на рівненській сцені Стуруа. Але наголошує, що у новому сезоні це цілком можливо. А поки згадує минулий, але не зовсім вдалий, принаймні для директора, театральний сезон.

Першою та найзрозумілішою проблемою театру було будівництво на Театральній площі, а в «таких умовах театр почувається некомфортно» — не було де навіть афішу повісити. Навіть в останні дні сезону, коли був вкотре зачинений центральний вхід, одночасно на виставах могло бути не більше 370 чоловік — такі вимоги пожежників. А театр, зрозуміло, залежить від проданих квитків. Хоча Володимир Петрів наголошує, що він не ставить перед собою завдання будь-яким чином продати квитки.

— Нас не цікавить заганяти на вистави школярів, аби квитки продалися, — запевняє керівник рівненського театру. — Ми ставимо перед собою більш високі цілі — щоб люди самі сюди прийшли, хотіли отримати якесь задоволення і пішли від нас з певними враженнями. Був випадок, коли організатори показу «Берестечка» у Києві всі квитки продали у школах, а ми, дізнавшись про це, повернули всі квитки назад в театральну касу і потім уже продали їх тим, хто справді хотів побачити цю виставу.

Минулий сезон для самого Петріва був не надто вдалим ще й через те, що він переніс операцію на серці, а тому майже півроку був відсутнім. Хоча перший показ «Калігули» він зустрів уже на робочому місці — саме цю виставу Петрів вважає найцікавішою прем’єрою минулого сезону.

Був рівненський театр протягом останніх дев’яти місяців і на гастролях. Але адміністрація в один голос стверджує, що ці поїздки є для рівненської трупи якщо не збитковими, то точно не прибутковими.

— Ми продавали всі квитки на декілька вистав у Львові і все одно поверталися додому з нулем, — констатує Володимир Петрів. — Хоча були в Житомирі, там ніби щось заробили. Але це одно— або дводенні гастролі, а не як раніше — на декілька тижнів. Ось ректор Житомирського університету Петро Саух (екс-заступник голови Рівненської державної адміністрації. — Авт.) пообіцяв допомогти нам із житлом, щоб ми восени приїхали в це місто хоча б на місяць.


Рівне. Театр ляльок

Премію кабміну отримав Олександр ШИЛО

Помічник режисера, постановник і актор Рівненського академічного обласного театру ляльок Олександр Шило отримав премію Кабінету Міністрів України «За особливі досягнення молоді в розбудові України». Це щорічна премія Кабміну, яка вручається до Дня молоді талановитим і непересічним особистостям.

За матеріалами газети «Рівне вечірнє»

Мистецтву в родині театралів Лозовських служить навіть вівчарка

Перш ніж покохати один одного, Ольга та Анатолій Лозовські закохались у театр. Зрештою він і познайомив їх. Провідні актори Рівненського драматичного академічного театру Ольга та Анатолій Лозовські на сцені — понад 30 років. Слідами батьків акторів пішов син Станіслав. Не зраджує мистецькій династії і вівчарка Кайя.

“Я присвячую виставу тобі”
Рівненський період життя Анатолія Лозовського, уродженця Полтавщини, розпочався зі служби у полку зв’язку. Відслуживши, працює у складі оркестру Рівненського драматичного театру, а вже незабаром доля дає юнаку шанс проявити себе й на сцені. За кілька днів до прем’єри музичної вистави “Здрастуйте, я ваша тітонька”, захворів виконавець головної ролі. Довелось терміново шукати заміну. Знаючи про те, що Анатолій чудово співає, грати пропонують йому.

Участь у виставі відіграла вирішальну роль у стосунках з Ольгою, майбутньою дружиною. Юнак давно запримітив молоду талановиту акторку. На той час Ольга, закінчивши музично-педагогічний факультет, працювала на головних ролях у народному молодіжному театрі під керівництвом режисера Атталії Гаврюшенко. Маючи цікавих залицяльників свого кола, Ольга трималась від Анатолія на відстані. Проте прийняла запрошення прийти на його дебютну виставу.

— Я прийшла за хвилин двадцять до початку. І бачу, як через усю глядацьку залу до мене біжить Лозовський. “Я присвячую цю виставу тобі”, — вигукнув він і так же миттєво повернувся на сцену, — пригадує пані Ольга. — Мені надзвичайно сподобався його голос і я вже серйозніше звернула увагу на Анатолія.

У той час перед Ольгою постає вибір прийняти пропозицію працювати у столичному Театрі юного глядача чи залишитись у котромусь з місцевих театрів. Зважаючи на стосунки з актором Лозовським, дівчина обирає трупу Рівненського муздрамтеатру.


Станіслав Лозовський

Перший гонорар — у п'ять років
У дитинстві театр був для Станіслава Лозовського країною чудес: сотні драбин, ходів. Після вдалого дебюту та закінчення Рівненського інституту культури батька, як і матір, усе частіше задіюють у виставах. Ольга забирала сина з дитсадка з собою у театр. Хлопчик спостерігав за грою батьків з-за куліс. Пам’ятає Станіслав дитячі сльози, коли у виставі “У неділю рано зілля копала” “вбивали” тата-Гриця. У дні прем’єр, залишивши батьків з колегами святкувати, хлопчик мирно засинав на оксамитовому перилі бельетажу.

Вже у п’ятирічному віці Станіслав без репетиції “відбарабанив” в оркестрі “Білосніжку і сім гномів” і отримав перший гонорар — 80 копійок на цукерки. На сцені Станіслав вперше з’явився у великодній виставі “Не я б’ю — верба б’є”. А потім була дитяча роль у “Безталанній”.

Аби допомогти родині у нелегкі 90-ті, Станіслав вирішує працювати звукооператором у театрі. Проте працювати з електрикою не зміг.

Коли постало питання про вищу освіту, Станіслав вирішив вступити на режисуру у РІК. Ольга Василівна була вражена рішенням сина, була певна, що він пов’яже професію з іноземною мовою.

— Свого часу моя мама була проти мого акторського майбутнього, — розповідає Ольга Лозовська. — Тому я вирішила, що прийму будь-яке рішення Стані. Але якби син не був актором, я була б найщасливішою мамою у світі.

Бойовим хрещенням для Станіслава стала головна роль у виставі “Суперники”. Анатолій Іванович сказав, що саме ця вистава покаже, чи буде з сина актор. Опісля прем’єри батько визнав, що майбутнє у хлопця є, “але зазнаватись не варто”.

Сьогодні Лозовський-молодший задіяний на головних ролях у виставах облмуздрамтеатру “Марія Тюдор”, “Калігула”, “Дуже проста історія”, також він працює актором у театрі ляльок. Часто від гостроти трюків у виконанні Станіслава у глядача перехоплює дух:

— Тим, що я так володію тілом, я завдячую чотирьом рокам занять у колективі “Лайт” та його керівнику Наталії Сторожук, — розповідає Лозовський-молодший.
Проте одного разу, необережно зістрибнувши з високого станка у виставі “Берестечко”, Станіслав скалічив ногу.

— Він з батьком грає у першій дії, я з’являюсь у другій, — розповідає Ольга Лозовська. — Я стою за кулісами і серцем відчуваю, що з сином біда. Тоді він з поламаною ногою дограв усю другу дію, ще й степ відтанцював. Сцена і справді лікує. Я пригадую, як сама виходила на сцену з температурою 39.

Станіслав розповідає, що театр любить його. Каже, що частенько приходить у порожню глядацьку залу, аби поцілувати сцену, або просто сказати їй “дякую”.

— Кажуть, розквіт чоловіка-актора припадає на вік 40-50 років, — посміхається Станіслав. — Можливо, колись, коли не зможу стрибати, тоді повернусь в оркестрову яму барабанщиком або працюватиму звукооператором.

Вівчарка Кайя стала актрисою за півгодини
У родині є ще один актор, щоправда, чотирилапий — п’ятирічна чорна вівчарка Кайя. Перший її вихід на сцену був імпровізацією. Перевдягнений у форму німецького офіцера, Станіслав перед “Суперниками” вийшов у дворик театру, де і була прив’язна Кайя. Органічність картини — військовий і собака — оцінив режисер вистави і директор театру Володимир Петрів. За півгодини до початку було вирішено: пес з’явиться на сцені. Як і для всіх Лозовських — дебют Кайї був вдалим і з наслідками. Через чотири роки режисер Сергій Павлюк вводить її у виставу “Калігула”, аби додати жорстоким сценам з життя тирана гостроти.

Сьогодні у родині Лозовських підростає надійна зміна — син Станіслава Андрійко та донечка Анастасія. Дружина Наталія з дітьми щоразу приходить на прем’єри.

— Я дуже вдячний Наталії за підтримку та розуміння. Адже я виріс в театрі. Я не знаю, якою без театру була б родина моїх батьків, — ділиться Станіслав. — Жити з актором — це ж не перетерпіти один раз...

Автор: Ірена БОРОВЕЦЬ.
Рівненська газета № 988 від 17 червня 2010 року