Головна » 2012 » Січень » 21 » «Маленькі подружні злочини» за Е.-Ем. Шміттом в Харкові
«Маленькі подружні злочини» за Е.-Ем. Шміттом в Харкові
12:57
Маленькі акторські перемоги
Обличчя українського театру завжди визначали його актори. Чи були креативні режисери та постановочні можливості, чи ні, але у кожному, навіть забутому Богом, театрі завжди знаходилося кілька класних виконавців, не кажучи вже про славетні «колекційні» трупи «франківців», «березільців», «заньківчан»...
Змінюються театральна мода, керівництво, політика, але ніхто не може заборонити актору заховатися з колегами у якомусь закутку й репетирувати... Матеріал, котрий чомусь зачепив, творчий простій, наближення власного ювілею часто стають тут стимулом для вільного самовиявлення. В ідеалі кожний театр мав би налагодити систему підготовки та показу самостійних робіт акторів — тоді всі будуть «при ділі», та й глядачеві різноманітність вражень гарантована.
Ця преамбула знадобилася, щоб умістити самостійну режисерсько-виконавську роботу актора Харківського академічного українського драматичного театру ім. Т. Шевченка Сергія Бережка (його партнерка — Тетяна Грінік — на знімку) — виставу «Маленькі подружні злочини» за Е.-Ем. Шміттом — до певного ряду. А водночас і виділити її з-поміж інших робіт такого штибу. Адже двійко акторів, певне, навіть не усвідомлюючи цього, знайшли той ключ до популярних сьогодні текстів Шмітта, що його в цілому не надто успішно шукає вітчизняний театр.
П’єси цього драматурга — це, по суті, розкладені на діалоги інтелектуально-філософські ребуси. Чи є у цих головоломках жива емоція, яка найбільше і вдається українським акторам, і цінується українським глядачем? А коли так, то як же її видобути й винести назовні?
Приміром, у «Подружніх злочинах» герой, письменник Жіль, втратив пам’ять після нещасного випадку і тепер наново відкриває для себе власну квартиру, власну дружину Лізу, власне життя... Поступово виявляється, що ніякої амнезії немає, як і нещасного випадку — Жіля намагалася вбити Ліза... Словом, суцільний ребус («майже детектив», як сказано у програмці). Як переконливо зіграти його акторові? Адже треба постійно тримати в голові й «у нервах» цю безкінечну подвійну, потрійну гру!
Описати, як роблять це Сергій та Тетяна, неможливо. Вони просто (просто?!) «беруть» тим, що є універсальним рецептом вітчизняного акторства: пропусканням ситуації через себе, причому, що важливо, не озираючись повсякчас на «другий», «третій» тощо плани, а послідовно й максимально насичено проживаючи кожну мить сценічного існування і спілкування. Крім них двох ніби немає нікого більше у Всесвіті — та й не треба, бо очей від них не відвести. І навіть іронічно «пристебнутий» автором хеппі-енд (героїня, що було пішла назавжди, раптом повертається, і вони відтворюють сцену своєї першої зустрічі) тут здається природним: немає куди подітися одне від одного Лізі та Жілю, вони — дві половинки одного цілого з усіма плюсами й мінусами, що з цього випливають.
У виставі є, звичайно, і режисерські вигадки, проте вони або стають просто підтримкою для виконавців, щоб їм було до чого «притулитися», або ж від них і зовсім можна було б відмовитися. Бо головне тут — зрілі, харизматичні актори, котрі працюють у своє задоволення й котрим ніхто не заважає жити тим життям, яке вони створюють самі.
Зрештою, за цим ми і ходимо до театру — за справжніми почуттями, коли відчай змінюється надією, і маленькі подружні злочини стають маленькими, але такими значущими акторськими перемогами.
Харків—Київ. Фото з архіву театру. Анна ЛИПКІВСЬКА
