Наведемо мовою оригіналу вислів одного з сайтових дискутантів під ніком Азбукиведи, що відбиває думки певної частини опонентів: «Ах, милейший(шая) Тринити! Представьте, что вы построили дом, и вот по окончанию постройки, куда вы вложили душу и силы, вам представляют нового хозяина дома, а Вам оставляют право посещать ванную, занимать одну комнату и ухаживать за садом. Тогда Вы поймете почему Илляшенко не хочет оставаться просто худруком».
З огляду на це зазначимо першу точку відліку цінності М.Ілляшенка як директора-будівничого: ремонт та реконструкція театру. За час його керівництва у різні роки принаймні тричі державою виділялися кошти на це. Однак позитивного результату кіровоградці не побачили. Навпаки… Тож поставимо собі питання: куди пішли ці мільйони? В пісок? Чому такий шляхетний господар не контролював пильно цей процес і дозволив комусь нагріти руки? Хто підписував документи про прийомку? Знову-таки, влада винна? Тоді, порахуйте, котра! А втім, усе це невдовзі з’ясують аудитори.
Друга точка відліку – славетні імена Бенюка, Танюка, Стригуна, Роговцевої, Ступки та Хостікоєва, які з’явились в дискусії на сайтах. Точніше, їхня участь у віртуальному захисті Михайла Васильовича або ж протидії йому. Дуже сумнівно, що усі вони реально, окрім, можливо, Леся Танюка, запопадливо встали на той чи інший бік щодо ситуації навколо режисера, художнього керівника і директора театру корифеїв. Чому? Тому що для таких митців забагато в їхніх «письменах» невиваженості, спекулятивних думок і прикрих граматичних помилок. А тепер давайте запитаємо наших видатних підданих Мельпомени, а з ними колективи восьми українських театрів, що також начебто встали на захист ексклюзивно-креативного режисера: де, коли і скільки вистав кропивничан вони передивилися за останні три роки?
Третя – не менш відомі для нашого глядача імена заслужених артистів України Вікторії Майстренко, Ірини Дейнекіної, Анатолія Литвиненка, актора Юрія Жеребцова. Вони вважають, що та частина трупи, котра виступає нині від імені усього колективу, не має на це права.
А тим більше чинити так, як це було 9 січня, коли зайняті у «Вертепі» актори-опозиціонери не вийшли на поклон. Це не тільки прояв невдоволення діями влади, а й неповаги до глядача.
Аби хоч трохи прояснити ситуцію та дати відповідь на ці та інші, що загострюють списи опонентів, питання, ми надаємо слово представникам обох таборів.
Олексій Дорошев, актор театру з 22-річним досвідом: «Ця ситуація назрівала дуже давно. Ще з часу приходу в наш театр Михайла Ілляшенка, приблизно років 10 назад. Вже на другий рік тим, хто знається на цьому виді мистецтва, було зрозуміло, що це за людина. А після третього року його керівництва назрів конфлікт з колективом, від якого надійшло звернення до управління культури. З цього приводу багатьма акторами, навіть народним актором України Іваном Кравцовим, який потім перейшов на інший бік, робилися усні звернення з проханням розібратися в ситуації. Завдяки тодішньому керівництву управління Ілляшенко попередньо отримував інформацію і приходив до театру з відповідним ставленням до акторів, на яких чинив тиск тривалий час, і ці актори, звичайно, потрапляли в залежність. За цей час більшість з них просто змирилися з цим, здалися в полон.
В тому, що відбувається зараз, я бачу тільки конструктивну позицію влади. Вона, нарешті, дійсно хоче розібратися в тому, що трапилося з театром, чому він рік у рік втрачає репутацію. Зараз дехто вважає, що влада хоче рейдерськи захопити театр. На це я відповім: “Таким чином він був захоплений ще 10 років тому. Причому однією особою”. У нас у театрі немає демократичної влади, а з профспілкою ніхто не рахується. Зрештою, не можна донести свою професійну думку, бо вона відсовується чи просто зневажається. Так само поза спиною профспілкової організації директором театру роздавалися квартири і звання. На жаль, у театрі не існує навіть аналізу постановок, який має проводити головний режисер. А коли на репетиції режисер каже: «Голосно і по черзі!», то це якась дикість. Для цього не треба закінчувати інститут.
Коли прийшов до нас Ілляшенко, він пообіцяв привести за собою групу акторів, які стануть окрасою театру, на них буде ходити глядач, вони зроблять аншлаги. Виявилося, це лише Луцьк. Це його власна команда, якій він одразу надав певні привілеї. Тобто ніхто не їздив по Україні, не відбирав і не запрошував кращих акторів чи режисерів. На другому етапі пан директор запросив у наш колектив людей, так би мовити, з вулиці. У деяких простежувалися певні здібності, але у них повністю відсутня школа акторської майстерності. А найстрашніше – вони активно показують небажання зрозуміти цю школу, опанувати професію.
Підтвердження тому – участь нашого театру у різних фестивалях. З цього приводу дещо поясню. У нас існує два типи фестивалів. Фестиваль загального характеру та свято театрального мистецтва. І фестиваль як оцінка творчого рівня акторів, режисерів, художників та якості вистав. Сюди запрошуються провідні критики, мистецтвознавці, режисери. Театр декларує свою позицію тим, що їде на цей фестиваль, показує свої здобутки і отримує оцінку названих фахівців. Так-от, коли ми раптово потрапляли на такий фестиваль, нам давали оцінку «ніяк». І відверто казали: “Люди, схаменіться. Хто вами керує? Режисура у вас нульова!” Це ж повторювали і в Полтаві, і в Донецьку, і в Миколаєві. А останній приклад у Коломиї взагалі опустив нас нижче плінтуса – після першої дії критики встали і пішли із зали.
Давно відомо, кожен керівник формує свій колектив. Але формує заради чого, задля мистецтва? Чи для того, аби підім’яти його під себе? Отже, Михайло Васильович сформував свій колектив для певних цілей. По-перше, він прагнув піднести тут свого сина, потім – невістку, ну, і далі – по черзі… Тим, хто працює в театрі, це кумівство видно неозброєним оком. Просто не всі мають гідність це визнати. Але ж відомо, що його дітей, які мали зробити вистави у трьох інших театрах, звідти просто попросили. Зате у Кіровограді пану Ілляшенку вдалося вибудувати сімейно-клановий театр. По-друге, ще кілька десятків людей, переважно пенсійного віку, потрапили в залежність від нього. Їм він розказує, мовляв, дуже важко залишити вас у театрі, але я залишу. Зрозуміло, вони й будуть підтримувати цього директора.
Так, у театрі потрібні актори різного віку. Але, на мою думку, після багатьох років інтенсивної роботи на сцені, а по виходу на пенсію особливо, актору необхідно давати таке навантаження, яке дозволяє його здоров’я. У нашому театрі такий підхід не розглядається. Нині у колективі працює 40 осіб. Однак дійсних професіоналів залишилося приблизно десять. Решта утримується задля того, аби вчасно підняти руку і проголосувати за звання народного актора. Отже, якщо М.В.Ілляшенко піде, великої втрати в творчому плані не буде. Коли його так високо цінує Стригун, то нехай і візьме у свій колектив.
Взагалі-то я волів би говорити про конструктив. Ось учора прийшов новий керівник. На жаль, у відгуках в Інеті висмикнуто лише одне – те, що він розмовляв російською мовою. Я проти, щоб він говорив російською, але… Спершу людині треба надати час. Певен, він вправно оволодіє українською. Та зараз, коли він висловлює важливі думки, будьте чемні, вислухайте. Ми маємо заснувати свою театральну школу, яка б продовжувала і розвивала традиції театру корифеїв. Це варто серйозної уваги. Але ситуація в нашому театрі нагадує те, що відбувалося нещодавно у Північній Кореї.
У нас є актори, які могли б час від часу фахово ставити власні вистави, але їм не дають цього робити. Особисто мені, скажімо, за 10 років пан директор дозволив зробити лише одну виставу. Та й то, тому що добігав кінця перший термін його контракту і він не хотів «шкандалю». Вистава приносила прибуток, і я пропонував повести її на три фестивалі, де є справжня критика. Ілляшенко обіцяв, що все зробить для цього, і зробив з точністю до навпаки.
Ті 28 кропивничан, які на знак протесту ніби-то подали заяви, в основному залежні від Ілляшенка люди. Якщо вони дійсно люблять мистецтво і хочуть працювати, нехай краще звільняться від цієї залежності. Нехай відкриють очі й зрозуміють, що трупа творчо не розвивається, а в театрі процвітає система сибаритів. До речі, й запрошення справжнього, яким козиряє Михайло Васильович, у нього немає».
Тамара Лаптєва, провідний майстер сцени, запрошена М.В.Ілляшенком у Кіровоград з Волині: «Наприкінці минулого року був розірваний контракт з Михайлом Ілляшенком. Але за законом його мали попередити за два місяці. Якщо цього не зробили, він мав бути автоматично продовжений. До того ж такі питання виносяться на сесію обласної ради. Цього зроблено не було. Ми обурені таким ставленням з боку влади. Коли ми про це дізналися, то ще 18 листопада записалися на прийом до Сергія Ларіна. Та зустріч досі не відбулася. Потім 26 грудня ми вийшли на площу перед обласною радою. До нас вийшов Олександр Шаталов, сказав, що зустріч обов’язково відбудеться 27 або 29 грудня. У день сесії ми також звернулися до депутатів, але питання це, знову ж таки, не розглядалося. А 29 грудня нам представили виконуючого обов’язки директора Ігоря Спінула. Це був жах!
На цих зборах ми декілька разів запитували про причину, чому не продовжують угоду з Михайлом Ілляшенком. Він же підняв театр, у нас на рахунку зараз є гроші, попри те, що дев’ять років тому він прийняв театр з боргами. Хоча приміщення театру закрили на ремонт, ми все одно живемо, ми граємо, ставимо нові вистави, їздимо скрізь, виконуємо план. Тільки за останні кілька місяців у нас з’явилися такі прем’єри: «Дванадцята ніч» Шекспіра, «Вождь червоношкірих» О’Генрі та казка для дітей «По дорозі в Новий рік». Все це завдяки Ілляшенку. Але на зборах нам сказали: «Немає причини».
А ми вважаємо, що вона є. Якби не відбудовувався театр, за що ми дуже вдячні Сергію Ларіну, то Ілляшенка ніхто не посував би. Уявляєте, що таке нова будівля театру? Це гастролери, квитки на яких коштують не 40 гривень, як у нас, а 800, 1000! За оренду ж вони платять гарні проценти від суми. Питання в тому, чи лягають гроші в касу, чи у чиюсь кишеню. Тож, розумієте, якими грошима тут пахне? Ми вважаємо, що це – рейдерський захват. Навіть коли Михайло Васильович залишиться на посаді художнього керівника… Уявіть картину: приходить він до директора і просить на нову виставу, скажімо, п’ять тисяч, а той каже: «Ні, я дам тобі тільки 500 гривень». Він нічого не зможе зробити, нічого не зможе поставити. До того ж підпис під наказом про розподіл ролей ставить не художній керівник, а директор.
Ми ж пам’ятаємо, що Ілляшенка навіть умовляли бути директором, а він не хотів. Я знаю, що Микола Ковальчук просив покійних народних артистів Мироновича і Кравцова умовити Михайла Васильовича стати директором. Якщо колись і була спроба утворити конфлікт у театрі, то воду там каламутив Олексій Дорошев. Напевно, він дуже хотів стати директором. Єдиний, хто судився з театром, це начальник монтувального цеху, звільнений за зловживання алкоголем та нецензурну лайку. Проте його не поновили на роботі. Хоча Михайло Васильович терпів його аж сім років. Але він ніколи ні з ким не зводив рахунки. У мене це четвертий театр, я немолода людина і пережила ті часи, коли в театрі був і головний режисер, і директор. І це було постійне протистояння двох груп. По три дні тільки профспілкові збори з’ясовували стосунки між ними. Ось, Танюк, Стригун – відомі люди, вони говорять, що поєднання в одній особі двох функцій – це добре. Якби влада вчинила розумно, по-людськи, то нову людину треба було б взяти на деякий час заступником директора, нехай вона придивиться, повчиться, удосконалить свій досвід. Нехай би й Ілляшенко придивися, чи насправді ця людина вболіває за театр.
Дуже негарно повівся Ігор Спінул, коли його представили колективу. Ми попросили: говоріть, будь ласка, українською мовою, а у відповідь: «Знаю, но буду говорить на русском языке». Навіщо одразу отак ображати і дратувати акторів? Сказав би: «Люди, я не все знаю, але я буду вчитися у Михайла Васильовича», а то кричав: «Що це за балаган?!». Тому майже увесь колектив вийшов із зали. І що далі? Він уже 1 січня (а це ж вихідні) вийшов на роботу, ходив, розпитував, хто чим займається, запросив список волинян.
Так, Михайло Васильович привів із собою десять акторів з луцького театру. А як би ви вчинили? Брали б людей досвідчених, перевірених чи кота в мішку? Він узяв людей, які знають театр і добре працюють. Ілляшенко поважає в театрі усіх. Коли йому кажуть: «Ось, цю людину слід звільнити, бо вона проштрафилася», він не погоджується, вірить, що вона може виправитися, тому дає їй шанс.
Щодо буцімто неможливості випробувати себе в якості режисера, скажу таке: «По-перше, вистави у нас ставили актори Дорошев і Жеребцов. Але оскільки вони не в штаті, тобто у них немає спеціальної режисерської освіти, то людина спочатку має запропонувати свій проект, домовитися з акторами, провести ряд репетицій, тобто довести життєспроможність цього проекту. Не можна ж одразу видати наказ і видавати на це гроші. Коли директор – художній керівник бачить у ньому сенс, дає зелену вулицю, як це було у випадку з «Дон Жуаном» Жеребцова і «Квартетом на двох» Дорошева. Якби Ілляшенко був такий монстр, то сказав би їм «ні» і все. Та він ніколи не кричить. На своїх репетиціях Ілляшенко підходить до актора і тихенько говорить на вухо, як слід передавати образ. І його розуміють усі як директора і як режисера. Саме він запросив архітекторів, він знайшов спеціалістів, аби підняти висоту сцени.
Щодо розподілу житла, жодному волинянину квартири не надали, дали службові приміщення для проживання. Коли покинемо театр, ми маємо їх залишити. За цей час таких приміщень було надано п’ять. Із них лише в трьох мешкають волиняни.
Як на мене, колектив не розділився. Однак його починають розтягувати. Що це за заява нового в.о. директора: «Я вас не звільню» або «Я набавлю вам зарплату»? На це є трудовий кодекс і штатний розклад. Я розумію, коли прийшла б людина, яка колись працювала в театрі чи сприймала театр як живий організм. Який же подарунок зробила влада колективу на Новий рік та Ілляшенку, у котрого 1 січня був день народження?! Наш театр особливий. Це театр корифеїв, і ми просто зобов’язані перед ними зберегти цю колиску. Не можна, щоб у наших концертах танцювала «Конвалія», як сказав Спінул. Не можна, щоб в українському театрі вистави йшли російською мовою. Я чистокровна росіянка, я була головою Волинської обласної організації партії «Русский блок» та «Русского движения» України. Але я поборник українського театру. Хоча з дітьми, з мамою спілкуюся російською, але за дипломом та за покликом душі я актриса українського театру.
Ми вважаємо, що Михайла Васильовича звільнили неправомірно. Ми й надалі будемо звертатися до влади, до всіх інстанцій, аби виправити ситуацію, аби зберегти театр. Тому що бачимо: якщо його почнуть деребанити, до 130-річчя ми прийдемо ні з чим».
Коментар в.о. обов’язки директора Кіровоградського академічного музично-драматичного театру ім. М.Кропивницького Ігоря Спінула: «Акторам слід грати і доводити свою майстерність на сцені. А не вдаватися до закулісних ігор. Причому нечесно, підставляючи молодих і ображаючи колег. Коли говорять, що справжнього мистецтва в нашому театрі до Ілляшенка не було, це відверта брехня. Куди ж поділися заслуги Донця, Казнадія, Натяжного, Горохова та інших?
До того ж деякі опоненти зараз намагаються грати в політику, залучаючи для підтримки активістів партії «Фронт змін». Цю «війну» почав не я. Але я покладу їй край. Хто не хоче в театрі займатися творчістю, ласкаво просимо, вам в інші двері. Годі біснуватися. Треба працювати.
Те, що начебто увесь колектив виступив проти мене, плітки, навмисне фальшування ситуації. Я в постійному діалозі з колективом і з багатьма вже знайшов порозуміння. Звинувачення в тому, що я не володію чи не бажаю розмовляти українською, теж брехня. Актори почули це після генерального прогону.
Не буду нахвалятися, але це відомий факт. Як господарник я «тягнув» ансамбль «Конвалія» протягом 20 років. І, слава Богу, ця квітка не в’яне, а розквітає з кожним днем. Тренери у кількості 20 осіб отримують гідну заробітну плату, колектив має все необхідне і доводить свою майстерність на конкурсах усіх рівнів. Хоча, певен, що і кропивничани так само невдовзі отримають верх у творчих конкурсах.
Особисто я мав приватну бесіду з Михайлом Васильовичем Ілляшенком. Причому в тональності, як син з батьком. Я просив його залишитися, якщо він дійсно любить цей колектив, цих «дітей», як він говорить. Запропонував навіть бути першою скрипкою. Але він не погодився. Тепер поза театром він збурює своїх прибічників, підливаючи оливи у вогонь, а ті у свою чергу шантажують молодь, проводять демарші на сцені. Як на мене, двічі не вийти на поклон, блокувати кнопку відкриття куліс – це неподобство, це просто жлобство. До чого тут глядач?! Ви ж, панове, – професіонали, культурна еліта, ви не маєте права ображати почуття глядача. Ви хочете безладу? Я цього не дозволю».
Коментар в.о. начальника управління культури і туризму Кіровоградської ОДА Валентини Животовської: «З юридичної точки зору відносини з директором театру (як комунального підприємства) обумовлені контрактом. А в ньому прописано: якщо термін угоди закінчується 30 грудня, то 1 січня закінчуються його повноваження. Ситуація, що склалася нині в колективі, свідчить лише про те, що певна його частина не володіє юридичною грамотою. До того ж у штатному розкладі театру існують дві посади – директора і художнього керівника. Другу Михайло Ілляшенко посідав за сумісництвом. З неї його ніхто не посував. Навпаки, особисто я тричі просила його залишитися. Микола Михайлович Ковальчук також просив про це і особисто, і публічно. Тобто юридично витримані усі вимоги і позиції, які входять у повноваження обласної комісії з питань власності. Комісія переглянула його заяву, прийняла рішення про те, що не підтримує рішення про подальше його перебування на посаді директора. А питання це не виносилося на розгляд сесії обласної ради, тому що напередодні комісія прийняла рішення про розподіл двох посад. До того ж нагадаю позицію голови облдержадміністрації Сергія Ларіна. Коли ведеться реконструкція такого приміщення, як наш театр, людина має більше уваги приділяти менеджерським питанням, відслідковувати, контролювати цей процес щоденно, вирішувати фінансові проблеми тощо. Наступне: хто шукав місце і кошти для тимчасового робочого майданчика на «Червоній зірці»? Якщо говорити про заробітну плату, про її своєчасність, хто про це більше турбувався? Будемо відвертими: чия в цьому заслуга – влади чи керівництва театру?
Зрозуміла занепокоєність тих, хто отримує зарплату, але майже не виходить на сцену, хто порушує трудову дисципліну і норми моралі. Попри все, заяву про звільнення за власним бажанням подала лише одна особа. Це Павло Васильович Босий. Проте, сподіваюся, нам вдасться його повернути. Хоча бажання піти услід за Ілляшенком висловлюють ще два-три актори. Ніхто ніякого тиску на них не чинить. Залишимо це на їх власний розсуд. До решти творчого колективу жодних претензій ніхто не висуває. Але згодом, коли прийдуть нові режисери, їх потенціал виявить себе з того чи іншого боку.
До Михайла Васильовича як до художнього керівника ми ставимося дуже поважно. Якби він залишився і більше віддався творчому процесу, це пішло б на користь усім. Особливо в період підготовки до 130-ї річниці з дня заснування театру. Не годиться обласному академічному театру мати дві-три прем’єри на рік. Щодо цього двері у нас завжди відкриті. Ми готові вислухати будь-які пропозиції.
Зараз чекаємо на прихід нового режисера. Це Ігор Задніпряний, відомий своїми постановками у Києві та Херсоні, Харкові та Одесі. На якій основі він працюватиме – постійній чи тимчасовій – про це ми ще не радилися. Будемо залучати також і моновистави Юрія Жеребцова, які він готує нині для показу в театрі. Будемо готувати подання на тих, хто заслуговує на звання «Заслужений» або «Народний». І найголовніше: як обіцяв Сергій Ларін, вважаю, що у жовтні ми увійдемо в нове приміщення театру.
