Івано-Франківський академічний
обласний український музично-драматичний
театр ім. Івана Франка

Вистава «СОЛОДКА ДАРУСЯ»

Режисура, сценічне вирішення, музичне оформлення вистави — заслужений артист України Ростислав Держипільський.
Пісенна партитура — Наталя Половинка.
Пластика — Андрій Кирильчук.

У виставі грають:
Галина Баранкевич (Даруся),
Надія Левченко (Марія),
Олеся Пасічняк (Варвара),
Ігор Захарчук (Іван Цвичок),
Роман Луцький (Михайло),
Сніжана Винарчук (Матронка),
Олексій Гнатковський (Дідушенко),
Андрій Фелик (Емгебіст),
Ярина Стринаглюк (Дівчинка).

6 лютого 2010 року

Один із героїв роману «Рудін» класика світової літератури Івана Тургенєва, поміщик на дивне прізвище Пігасов, особа епатажна та екстравагантна, просторікував так: «…если б у меня были лишние деньги, я бы сейчас сделался малороссийским поэтом. Сто́ит только взять лист бумаги и написать наверху: Дума; потом начать так: Гой, ты доля моя, доля! или: Седе казачино Наливайко на кургане!, а там: По-пид горою, по-пид зелено́ю, грае, грае воропае, гоп! гоп! или что-нибудь в этом роде. И дело в шляпе. Печатай и издавай. Малоросс прочтет, подопрет рукою щеку и непременно заплачет, — такая чувствительная душа!» Зауважу, Африкан Семенович Пігасов не є у романі виразником ідей та високих дум автора. То було написано у ХІХ столітті, коли творили не менші за Тургенєва величини світової літератури, його сучасники – Микола Гоголь, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, котрі мали безпосереднє відношення до тої «малороссийской» поезії.

До чого це я? А ось до чого. Зберімо до купи заголовки матеріалів у засобах масової інформації, що стосуються теми нашої подальшої розмови і побачимо наступне: «Солодка Даруся» з солоним присмаком… Така гірка "Солодка Даруся"… Солодка Даруся заговорила… «Солодка Даруся» розчулила киян…» і т.п. Тотальний мелодраматичний «підтекст, надтекст та інтертекст». А то вже ХХІ століття!

Висновок: стереотипи сприйняття й оцінки себе самих збоку нашого оточення на рівні побутової свідомості створюємо ми самі.

А ще запит в інтернеті за ключовими словами дає тисячі результатів, що засвідчує: про «Солодку Дарусю» зараз не пише й не висловлюється тільки лінивий. Проте, кількісний показник, як придивитися пильніше, не дає, на мою думку, якісного результату, особливо ж стосовно феномену постановки Ростиславом Держипільським славнозвісного твору Марії Матіос на сцені Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. Івана Франка, бо у переважній більшості публікацій мова головним чином іде про ручаї, потічки, потоки й ріки пролитих вдячною публікою у різних землях соборної Неньки гірко-солоно-солодких сліз (читайте заголовки вище), а от жодного більш-менш серйозного театрознавчого, фахового критичного дослідження роботи, котра, без сумніву, заслуговує глибшої уваги й аналізу, на жаль, не спостерігається.

Промайнула, правда, стаття Олега Вергеліса у «Дзеркалі тижня» № 26 (754) 11 — 31 липня 2009, саме та де «Солодка Даруся» заговорила», на замовлення, як зазначено автором, СТД, написана хоча й оглядачем, що пише на теми культури (Олег Вергеліс – редактор відділу культури газети «Дзеркало тижня»), проте, не для спеціалізованого театрального видання, а для тижневика, призначеного для широкого загалу, де діють певні вимоги формату. Столичний рецензент, прибув, подивився, узагальнив достоїнства, натякнув на «окремі можливі претензії» і крапка.

Жодним чином не полемізуючи із Олегом Вергелісом, ба більше, цілком погоджуючись із його висновками й оцінкою «очевидної успішності роботи», зроблю спробу узагальнити свої враження від побаченої вистави і, можливо, зі свого боку дати крихту поживи для роздумів молодим артистам, що самовіддано творять сьогодні сценічне дійство, а вкупі з ним і свою майбутню акторську долю, тому що театр в одній із своїх багатоликих іпостасей це постійний безперервний процес, а вистава – частка цього процесу. Її (вистави, як мистецького твору) життя вельми відрізняється від життя літературного, образотворчого, кінематографічного, наукового, архітектурного твору тощо. Вистава виношується, народжується, росте, старіє і… помирає. Вік постановки залежить, за моїми спостереженнями, від того, наскільки занурені у глибину психології драматургічного матеріалу її творці. А ще нинішня вистава ніколи не може бути такою, якою була минулого разу, ніколи вже не буде такою, якою була сьогодні, бо ті, хто її нам представляє, та й ми самі вже ніколи не будемо такими як вчора, а завтра такими, як сьогодні… Процес!

Тому-то враження і роздуми мої щодо «Солодкої Дарусі», викладені тут – теж результат певного, сказав би, театрального процесу, бо маю можливість «зважити» свої думки, викликані першим показом вистави на сцені театру і, через певний час, останнім, баченим мною 6 лютого цього року.

В історично-соціальному аспекті творці вистави – онуки й земляки героїні вистави. Тут іще немає обірваної нитки поколінь. Про окреслені літературним першоджерелом історичні межі подій артисти-виконавці знають не лише із підручників новітньої історії, а великою мірою із розповідей найрідніших людей. Ми й сьогодні не можемо перетравити заварене на початку ХХ століття політичне пійло. Перманентні наші вибори, полярні політичні трактування історичного минулого й реального сьогодення – щоденне тому підтвердження. Віталій Портников днями недвозначно констатував: «Крапки над «і» в історії поставить мистецтво!» Дуже відповідальна місія, чи не так? Отже, постановникам вистави лише треба було віднайти й розбудити у свідомості, а скоріше у підсвідомості молодих артистів оту родинну пам‘ять, що живе у них самих. І це їм повною мірою вдалося.

Що ж головним чином змінилося у моєму сприйнятті вистави в цілому з того першого разу і тепер? Думаю – головне. Десь вивітрилася негативна енергетика й зайва настирливість у «витисканні» сліз із публіки, бо ті сльози не були (особисто для мене) сльозами катарсису, а радше сльозами всепожираючої безвиході й гризоти. Вистава набрала темпоритмової чіткості й довершеності. Значить, процес іде і у вірному напрямку.

Попри це, жіноча половина акторського ансамблю вистави (а він, безумовно, склався) видається мені за виконавським рівнем досконалішою за чоловічу і не тому, що жіночі образи (Марія (арт. Надія Левченко), Варвара (арт. Олеся Пасічняк, Матронка (арт. Сніжана Винарчук), виписані вербально яскравіше, аніж чоловічі – більш скупі й по-графічному аскетичні, а через те, що, як мені здається, отримали менше творчої уваги збоку режисера й виконавців у детальній розробці внутрішньої структури ролей. Це меншою мірою стосується образів Івана Цвичка (арт. Ігор Захарчук) й Михайла (арт. Роман Луцький), котрі попри всю небагатослівність, наділені щемливою домінантою любові, а тому живі, глибокі й виразні, а от Дідушенко (арт. Олексій Гнатковський), Емгебіст (арт. Андрій Фелик) вийшли прісними, кострубатими, наче намальованими непевною дитячою рукою послиненим хімічним олівцем (були колись такі).

Ясна річ, якщо розглядати такий режисерський підхід до трактовки драматургічного матеріалу в чисто ідеологічному розрізі, то цілком логічно, що в живописне полотно пасторальної ідилії раптом втручається груба монохромна плакатна сила, котра прямолінійними й прямокутними мізансценами несамовито закреслює попередні кола, півкола й завитки дбайливо виписаної барвистої картини, бо то – «ідеологічна машина». У результаті маємо антитезу й маємо головне у драмі – конфлікт. Все просто, як божий день: «Широка страна моя…», «За власть советов, так-растак, мать-перемать…» ну й так далі. А далі – Емгебіст, не живий із плоті й крові, а зовнішня оболонка, що говорить мовою горезвісного Голохвастова у виконанні незабутнього Олега Борисова, Дідушенко, людина без роду-племені, а за ними артисти драми Андрій Фелик та Олексій Гнатковський, що виконують на сцені свою акторську функцію, а не творять сценічного образу. Бо – ідеологія. Бо – трактовка. Бо – «совєти». Так, негідник – він негідник і є. Але негідник на сцені без внутрішньої драми – мистецький провал. Понівечена душа чиновника нівечить душі довкола. Понівечена душа – вдячний об‘єкт для акторського мистецтва.

Поміж тим, «совєти» за Сталіна, Хрущова, Брежнєва були «совєтами» відповідно різними. Це не важливо, скажімо, для провідника національно-визвольного руху, але для митця, покликаного творити художній, сценічний у даному випадку, образ, на мою думку, має вирішальне значення, бо багатство сценічного образу складається із безлічі пізнаваних деталей, тим більше, що знайдені і втілені вони у цій виставі у достатній кількості й якості. Скажімо, чому б не охарактеризувати 70-ті роки минулого століття саме тим звучанням, яким вони звучать для нас і досі, а саме «Червоною рутою», «Водограєм», «Я піду в далекі гори», «Мой адрес – не дом и не улица…» чи «Веселей ребята, выпало нам…» кінець-кінцем? Було б глибше, тонше і точніше… І не плутався б глядач, розгадуючи епоху, а слідкував би за розвитком дії й зіткненням характерів. Та й не потрапив би в актив сільради в західній Україні тих років «русскоязычный» – не такою була тоді національна політика… Тут не треба було (повертаюся до вистави) митцям торувати якоїсь нової стежки. Приклади високого мистецького підходу на поверхні. Варто лише згадати, проаналізувати й осмислити в контексті своєї роботи образи, створені Анатолієм Хостікоєвим та Іваном Гаврилюком у «Вавилоні ХХ» Івана Миколайчука, Богданом Ступкою у «Своїх» Дмитра Месхієва. От і була б нам «нагайка для нації», і конфлікт жодною мірою не постраждав би, а скоріше, навпаки, поглибився б, загострився, набув більш насиченого драматичного забарвлення. «…моя книга про те, як людина «вмонтовується» в час, який дає їй Бог: вона з ним мириться, бореться або пристосовується. Ми маємо жити в ту епоху і в тому місці, куди посилає нас Господь (героям цього твору випало жити в час суспільної пожежі), але в будь-якому випадку кожен з нас має вибір — залишатися Людиною або ставати негідником». «…історія і кожна окрема людина за всіх часів і режимів пов’язані одною пуповиною, а гріх і його спокута — явища майже осяжні, матеріальні». (М. Матіос). Що тут додати?

Складну задачу розв`язує у постановці Галина Баранкевич (Даруся). Тут треба, йдучи тривалий час по натягнутій першій струні босими ногами, зуміти й змогти показати зовні не біль зранених підошов, а невимовний біль душевний, біль від котрого саме НІМІЮТЬ і кам‘яніють. І глядач, котрий сидить ось тут поряд, майже впритул і бачить кожен порух найменших м‘язів, ні, не тіла – обличчя, очей, вен на скронях, мочок вух, має тобі повірити. Артист повинен чітко знати, що він робить на сцені. Які зовнішні симптоми відрізняють, приміром, юродство, божевілля, параною, істерію, психологічну травму, шок і т. п. Причому, сценічна правда, як ми знаємо, певним чином від життєвої правди відрізняється. Артистка справляється із цією задачею, але виникає іноді враження, що вона експериментує із власною психікою, а не із психікою глядача. Не варто забувати, що глядач сам прийшов пережити потрясіння, навіть шок, але, підкреслюю, естетичне потрясіння, естетичний шок, безмежне співчуття персонажеві драми (тут, Дарусі), а не чисто життєве співчуття артистці через її (артистки) сценічні муки.

У цьому сенсі сцена божевілля Матронки (арт. Сніжана Винарчук) й попередній підхід до цієї сцени по ролі, відтворені артисткою чіткіше, сказати б, професійніше. Хоча сцена не менш складна і, до речі, теж без тексту.

Повною дурницею здалася мені поява у виставі тачки з тілами закатованих «ворогами-сатрапами» жертв, котрі сприйнялися мною недоречними муляжами із латексу. Подумалося, що це своєрідна данина сучасним театральним технологіям. В душі промайнула грайлива посмішка: для чого? Ага, щоб якось заманити недозрілу публіку! Така собі промоція! Уявіть ступінь мого потрясіння, коли близькі до театру люди пояснили мені, що то не муляжі, не манекени, а живі… живі артисти балету театру. Згадав – балет мистецтво сценічної пластики, але ніколи не думав, що до такої міри. Тут же зрадів аж двічі: по-перше, що має театр кошти на таку кількість гриму й добрих гримерів (Молодці!!!); по друге, що я, слава Тобі Господи, не артист балету франківського театру (холод на сцені був без перебільшення собачим!). А втім, кожна дурниця, за Шекспіром, має свою внутрішню логіку. Хто стане сперечатися із великим театральним роботодавцем Шекспіром?

Окремо про пісенну й пластичну режисуру вистави (Наталя Половинка, Андрій Кирильчук). Я не даремно вживаю тут термін «режисура», бо певен, що саме ці складові вистави великою мірою є запорукою її художнього рівня, саме вони повною мірою покривають аскетизм сценографічного вирішення постановки, саме вони підносять акторів на неймовірну висоту виразності їх творчого потенціалу, саме вони тримають на собі всю наскрізну дію драми. Особливий сентимент маю до чудового пісенного тріо (Сніжана Винарчук, Надія Левченко, Олеся Пасічняк). Ясна річ, сказане вище, не применшує значимості у виставі постаті режисера-постановника Ростислава Держипільського, бо саме він залучив, об‘єднав задля реалізації задуму групу творчих особистостей, котрі й склали неповторний, гармонійний виконавський ансамбль. А театральний ансамбль дорогого вартий. Це вам скаже кожен, хто будь-коли фахово займався театральною справою.

Завершу ж свою «думу» такою думкою. Молодим артистам, котрих об‘єднала «Солодка Даруся» насправді дуже пощастило. Вони, мабуть, ще не зовсім усвідомлюють, чим великим й одночасно тендітним сьогодні володіють. А попереду стільки всіляких спокус: премії, звання, нагороди… А поряд із ними розчарування, ревнощі, зрада, невдоволені амбіції… Одним словом – життя. Сподіваюся велика любов до театру привела цих гарних молодих людей на сцену, бо тільки вона – ВЕЛИКА ЛЮБОВ – допоможе їм зберегти чистоту душі й помислів, коли температура у котлі, що зветься театром, буде падати до нуля, або підніматися до точки кипіння. Бо не завжди, на жаль, у цьому котлі варяться творчі пристрасті…

І тільки публіка ніколи не прощатиме артистам і театрові нудьги, а йтиме до театру, аби знову поплакати, посміятися, а принагідно й подумати…

Наразі, «Солодка Даруся» має перше, друге і третє. А доказ цьому – ця «дума».

Крізь сміх і сльози
К. Ковалевич
спеціально для www.ifteatr.org.ua

Більше фото із вистави:
http://www.ifteatr.org.ua/news/2010-02-06
Матеріали по темі:
http://[url=www.ifteatr.org.ua/news/2009-12-02-51]
http://www.ifteatr.org.ua/news/2009-12-04