Вступ Прем‘єра вистави «Далі – тиша» за місяць до 70-літнього ювілею Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. Івана Франка стала ніби прологом до святкування, бо задумана як бенефіс корифеїв театру – заслуженої артистки України Терезії Перети та народного артиста України Володимира Родя, котрі віддали служінню сцені понад п‘ятдесят років свого життя кожен, а за сумарним віком старші за театр у котрому працюють більше ніж удвічі.
Отже, шановний читачу, давайте разом проаналізуємо мистецьку з‘яву, котру мали щастя переглянути, а хто не переглянув, може, прочитавши ці рядки, збереться-таки до театру, аби підтвердити, або заперечити для себе те, що буде висловлене тут далі. То ж – по порядку.
Драматургія
Твір Віни (Вайни) Дельмар являє собою сценарій до фільму «Поступися місцем завтрашньому дню» (Make Way for Tomorrow) режисера Лео МакКері, 1937 р., за романом Лжозефіни Лоуренс «Роки такі довгі», а також за п‘єсою Хелен та Нолана Лірі.
Назва ж «Далі – тиша» з‘явилася завдяки відомій постановці матеріалу Анатолієм Ефросом у московському Театрі «имени Моссовета», що вийшла у світ як телеспектакль ЦТ 1978 р. із геніальною Фаїною Ранєвською та неперевершеним Ростиславом Пляттом у головних ролях. Сакраментальна фраза «А далі – тиша…» звучала за кадром в кінці вистави після сцени прощання героїв.
Про зневагу.
Спитаєте, до чого б це? А от до чого. У виставі йдеться про зневажену, скривджену невдячними дітьми старість батьків. А вони, старенькі, не можуть захиститися, поскаржитися, вдатися до суду, зрештою, бо ж люблять своїх чад…
Знайома колізія, правда ж? Ми із вами роками звикаємо до постійної тотальної зневаги до себе у щоденному нашому житті. І теж не протестуємо, не скаржимося, бо ж тоді не стане у нас часу на любов, котру леліємо в душі, на вогник надії, котрий задмухують звідусіль обставини нашого суспільного буття.
Приходимо нарешті до храму мистецтва, а на порозі замість омріяних театральних масок – машкара зневаги. Це я до того, що чемна театральна публіка, котра прибула до театру, як і належить, до першого дзвоника, нервово очікувала початку вистави добрих двадцять хвилин, піднесений настрій поволі псувався, в‘яли квіти… Це перша зневага.
Друга не забарилася, коли замість очікуваного третього дзвоника на кін вийшов заклопотаний директор театру Ростислав Держипільський і для чогось переповів нам те, що ми (ми ж бо публіка прем‘єрна!) вже прочитали в афішах і програмках.
Третя зневага була тут же із другою вкупі, бо шановний директор, ніби забувши про те, що він ще й улюблений багатьма краянами митець, артист театру, вдався до спілкування із публікою через посередництво мікрофону, котрий так «відцифрував» голос заслуженого артиста України, що у залі він сприймався немов із телефонної слухавки… (Скажу наперед, що зі звуком, чи радше зі звукорежисерами, у театрі щось таки «не склалося», не виняток і дана вистава).
Та великодушно прощаємо улюбленому театрові майже півгодинні митарства, бо ось він, нарешті, омріяний третій дзвоник… Завіса…
Актори.
Люсі Купер – заслужена артистка України Терезія Перета
Барклей Купер – народний артист України Володимир Родь
Просто чудова, трепетна перша сцена обох бенефіціантів, настільки філігранно, тендітно проведена (мікрофони на диво не підвели), що атмосфера була одразу створена і хотілося слухати нехитрий щирий діалог цієї статечної пари цілу вічність… (Мені одразу згадалися мої батьки, котрі є ровесниками героїв вистави.) …А як вони рухалися до сцени, зворушливо підтримуючи одне одного, й опинялися під парасолькою, ніби у дитинстві на купі піску. Здалося, то душі двох близьких людей, котрих, немає вже з нами спустилися раптом непомітно для себе із небесного раю і втілившись у свою тілесну оболонку пішли супроти часу простісінько до свого дитинства. Просто, аскетично, виразно, смачно!
Режисер
Тут саме треба сказати про режисера. Іван Сорока вирішив експозийію вистави одною простою й водночас такою ємкою мізансценою, що хоч зараз занось до підручника із режисури. (Ані крихточки іронії!). За що й отримав із виконавцями перші оплески.
Загалом же режисерське рішення вистави просте, ясне й чітке. Без «туману», без «одкровень», без «пафосу», без «наворотів», зате цілком спрямоване на розкриття характерів головних персонажів, на акторському виявленні драматургічного матеріалу. Це простота Майстра. Проте, це не просто дається. Із головними героями це режисеру загалом вдалося.
Сценограф
Олег Татаринов пустив дію по колу, створивши образ такого собі строкатенького потягу життя родини Куперів і цим одразу заповнив усю сценічну ширину й глибину водночас.
Поява атракціонного, балаганного локомотивчика із такими ж вагончиками, у яких комфортно розташувалася родина, створює враження веселого пікніка, поки раптом не стає видно що життєвий потяг рухається не завдяки локомотиву, що гордо несе над собою трубу, а завдяки тому, що його штовхають ззаду старенькі батьки. (Знову образ, знайдений режисером Іваном Сорокою.) І це одразу контрастує із веселощами всередині самого потяга… Це насторожує.
Актори
Далі була загальна сцена за участю артистів (за програмкою): Станіслава Білого (Джордж), Світлани Дутки (Неллі), Наталії Романової (Кора) та Андрія Луценка (Роберт).
Що тут сказати? Було резонерство, була нервозність, було нерозуміння й непорозуміння, був текст не досить чітко й небездоганно мовлений, за винятком корифеїв, звичайно. Не було підтексту, не було ансамблю. Так, до речі, у всіх подальших групових сценах вистави. Додавалися хіба що різної динаміки істеричні нотки із модуляціями далекими від сценічних.
Можливо дався взнаки прем‘єрний «мандраж», можливо, щось не допрацювали актори із режисером. Але чомусь із перших реплік усі стали грати таких собі «монстрів», кажучи професійною мовою, «пішли на результат». І розвалили створену на початку атмосферу. Якось забули, що у «злому» треба шукати «доброго». А тим часом було б, як на мене, набагато драматичніше і моторошніше, якби діти робили це не із явного бажання спекатися старих, а через тягар різного роду зовнішніх обставин, який спонукає їх до цього. Згадаймо, у п‘єсі йдеться про події в США 30-х років, років Великої депресії.
Подібне зараз і у нас. Криза, банки, кредити, втрата майна, автомобілів, бізнесу, житла, злиденність пенсіонерів, непевність у завтрашньому дні середнього покоління й молоді.
Не осягнули актори психологічної глибини? Не побачили? Не хотіли побачити? Не змогли?..
Дасть Бог, може іще «втрясеться».
Сценограф
По ходу дії потяг роз‘єднається на окремі вагони і ці вагони розведуть долі героїв вистави, змусивши їх страждати й любити одне одного через відстань у просторі і часі.
Потім знову потяг з‘єднається, але не задля єднання двох споріднених душ, а навпаки, для того, щоб забрати Барклея Купера від Люсі й повезти, блимаючи ліхтарем, у сизий осінній туман, збільшуючи відстань між ними тепер уже – довіку.
Актори
Варто тут проаналізувати ряд сцен, де наші герої Люсі і Барклей знаходяться в абсолютній ізоляції, хоча і в оточенні купи «турботливих» родичів. Актори майстерно несуть «другий план» образу, щоб вони не робили, про що б не розмовляли, їх постійно пронизують солодкі спогади, зворушлива турбота й невимовна туга одного за другим.
До прикладу чудовий монолог Люсі (телефонна розмова) із Барклеєм. Терезія Перета перетворює свою героїню на суцільну ковдру турботи за дорогого чоловіка. А яка пізнавана заощадливість? Чи не знайоме це заслуженій артистці України із власного досвіду заслуженого відпочинку наших пенсіонерів? От звідки береться сценічна правда сьогодення і чого вона варта…
Варто, правда, зазначити, що не все вдалося пані Терезії, збилася таки на манівці наприкінці першої дії, з‘явилися зверхньо-менторські нотки в голосі, зникло душевне тепло… Не мені, ясна річ, тут повчати корифеїв, але й невдячна справа повчати зі сцени публіку. Майстер повинен це усвідомлювати.
Не оминула прикрість у другій дії і Володимира Родя. Знову цей злощасний мікрофон у сцені ресторанної вечірки. Не винен актор, поставили його у залежність від недбалого фахівця (звукорежисер Роман Шкромида). Змазалася важлива для всіх сцена. Прикро.
Звук
Маю на увазі звукову техніку. На мій погляд – це біль і чи не найбільша кривда цього театру (не вистави, а саме театру). Два приклади тут вже приведено. Додам ще. Звідки тільки не звучать фонограми шумів та музики – десь з-під стелі, із бокових стін, за спинами публіки – тільки не із місця сценічної дії? А чим виправдані несподівані потужні вибухи фонограми, та ще із явно немузичними хрипами в акустичних системах!
Панове! Академічний театр!
Режисер
Оскільки зайшла мова про звук, звернуся до музичного оформлення вистави (Іван Сорока). Все стильно, все на своєму місці, все, як то кажуть, «грає», допоки не з‘являється на сцені оркестр. При чому після тривалої сцени гучного музично-танцювального дивертисменту у фонограмі, від чого відбувається якесь музичне розшарування. Питаюся у себе, чому режисер із безперечним музичним смаком, маючи у своєму розпорядженні «живий» оркестр, не зробив його персонажем усієї вистави і не знаходжу відповіді. А ви? Скільки живого тепла додало б це виставі і скільки технічного бруду, можливо вдалося б уникнути. Однак, для мене це загадка!
Актори
Не можу обійти увагою деякі сцени із персонажами «другого плану».
Обидва епізоди Барклея та Левицькі (так, гадаю, мало б звучати це прізвище у перекладі із першоджерела) були напрочуд гармонійними дуетами. Віктор Вітушинський був зразком органічності, душевності, щирості, створивши живий, повнокровний образ. А працював же на головного героя! Браво!
Абсолютно чисто «в‘їхав» у атмосферу чудової сцени створеної Володимиром Родем та Віктором Вітушинським молодий артист Олексій Гнатовський (Хоппер). Епізод, а який! Одразу згадалося: «Немає маленьких ролей!...»
І, нарешті, народний артист України Юрій Суржа (Хеннінг). Знову ж – епізод, але епізод зіграний майстром. У ньому й Станіслав Білий (Джорж) зазвучав якось не так натягнуто, як на початку вистави, та й Андрій Луценко (Роберт) ніби «ожив» на мить.
Про сумне. Видно, що старався Роман Луцький (Лікар), але захопився зовнішнім малюнком ролі, шукав комічних рис свого персонажа, та все якось навпомацки. Є надія, що із часом щось знайдеться, щось відсіється. Буде пошук – буде образ.
А от із Ольгою Качмарик-Комановською (Рода), на мою скромну думку, справа складніша. Тут, видається, всі потроху «скинулися», а найперше художник із костюмів (Олена Андрійчук), а за нею й режисер не догледів, а може й свідомо не втримався від такої собі «полунички». От і вийшов образ не заблудлого юного дівчати, а такої собі середнього штибу повії в амплуа школярки. Втрапила акторка у капкан. Чи додало це чогось виставі? Мабуть, ні.
Оркестр
Уже сказано
Балет
Композиційно вірно! Справа йде до розв‘язки і трагічного фіналу. Класичний дивертисмент! (Балетмейстер Лариса Медведєва) Трохи, правда, темнуватий по світлу (художника зі світла у програмці чомусь не зазначено), як на мене. Через що й фото не вийшло. Міг бути, міг не бути, міг бути іншим, наприклад ближчим до основного сюжету за змістом (пофантазувати ж можна, правда?). Але то вже був би не чистий дивертисмент. А так – «що виросло – те й виросло…» Крапка.
Світло
А що світло. Немає художника із освітлення – нема про що й казати.
Мова
Автор перекладу, на жаль, теж невідомий, що наводить на думку про те що дирекція економить на літераторах. А дарма. Бо якби було навпаки, то не линули б зі сцени зразки на кшталт уже згаданих «містер Левінський, місіс Левінська» замість «містер і місіс Левінські»; «Ґарвей» замість «Харвей чи Гарвей (англ. Harvey)»; «Я до вас добре відношуся» замість «ставлюся»; «він правий» замість «має рацію» тощо. Ні-ні, а пролетять іноді над принишклим залом незнищенні галицькі наголоси… Та це справа не безнадійна, правда ж?
Сценограф
Дещо несподіване, на перший погляд, сценографічне вирішення, але, як зрештою виявляється, цілком функціональне, метафоричне, динамічне і цілком «працює» на образ вистави, як і парасолька-грибок у центрі сценічного майданчика, що символізує дім і затишок на початку, а потім, то розкривається, то складається, то повертається до нас виворітним боком у сцені прощальної вечірки Люсі і Барклея і, нарешті, зовсім зникає, перетворившись на звичайний зонт-дощовик.
Завершення
А загалом – велике Вам усім спасибі і уклін за дві неперевершені насолоди, а саме: подивитися Вашу виставу, а потім ще раз пережити її наодинці, пишучи ці рядки. Успіхів Вам у всьому й до нових прем‘єр.
Особливо зичу цього вельмишановним Бенефіціантам пані Терезії та панові Володимиру!
