10 лютого в історії театру - 10 Лютого 2011 - Івано-Франківський театр ляльок
Головна » 2011 » Лютий » 10 » 10 лютого в історії театру
06:45
10 лютого в історії театру

1810 - урочисте відкриття Одеського оперного театру. Цього дня російська група П. Фортунатова поставила одноактну оперу Фреліха "Нове сімейство" і водевіль "Утішена вдова"


Олекса́ндр Сергі́йович Пу́шкін (рос. Александр Сергеевич Пушкин) (1799—10 лютого 1837) — російський поет, драматург та прозаїк, реформатор російської літературної мови, автор критичних та історичних творів. Пушкін вважається визначним чи найвизначнішим російським письменником, його тексти розглядаються як найпрестижніший зразок російської літератури, подібно текстам Данте в Італії чи Ґете у Німеччині. Пушкіна ще за життя називали генієм, і з другої половини 1820-х років він став вважатися «першим російським поетом» (не тільки сучасності, але й усіх часів), а навколо його особи у читацької публіки створився справжній культ.

Біографія

Походження

Пушкін походив з розгалуженого нетитулованого дворянського роду, що брав початок за генеалогічною легендою від Радши, сучасника Олександра Невського. Пушкін неодноразово писав про свій родовід у віршах і прозі; він бачив у своїх предках взірець стародавнього роду, дійсної «аристократії», що чесно служив вітчизні, але не зазнав прихильності правителей. Не раз він звертався (у тому числі в художній формі) до постаті свого прадіда за матір'ю — африканця Абрама Петровича Ганібала, що став слугою та вихованцем Петра I, а потім військовим інженером та генералом. Мати Пушкіна — Надія Йосипівна (1775 — 1836), внучка Ганібала; батько — Сергій Львович (1767 — 1848), світський дотепник та поет-аматор, дядько за батьком — Василь Львович (1766 — 1830) — був відомим поетом оточення Карамзіна. З дітей Надії Йосипівни та Сергія Львовича, крім Олександра, вижили донька Ольга (у шлюбі Павлищева) та син Лев.

Дитинство

Народився 26 травня ( 6 червня) 1799 р. у Москві. Літні місяці 1805—1810 майбутній поет звичайно проводив у своєї бабусі за матір'ю, Марії Олексіївни Ганібал (1745—1818, уродженої Пушкіної, з іншої гілки роду), у підмосковному селі Захарово поблизу Звенигорода.

У метричній книзі церкви Богоявлення у Елохове (зараз на її місці знаходиться Богоявленський собор у Елохове) серед інших, є такий запис: «27 травня. У дворі колежского реєстратора Івана Васильєва Скварцова у мешканця його Моера Сергія Львовича Пушкіна народився син Олександр. Хрещений 8 червня дня. Воспріємник граф Артемій Іванович Воронцов, кума мати зазначеного Сергія Пушкіна вдова Ольга Василівна Пушкіна. Ранні дитячі враження відбилися в перших дослідах пушкінських поем, написаних трохи пізніше («Монах», 1813; «Бова», 1814), в ліцейних віршах «Послання до Юдина» (1815), «Сон» (1816)

Молодість

З Ліцею Пушкін був випущений в червні 1817 в чині колезького секретаря (10-го класу, по табелі про ранги) та визначено в Колегію закордонних справ. Він стає постійним відвідувачем театру, бере участь у засіданнях «Арзамаса», в 1819 вступає в члени літературно-театрального співтовариства «Зелена лампа», яким керує «Союз благоденства» (див. Декабристи). Не беручи участі в діяльності перших таємних організацій, Пушкін проте пов'язаний дружніми узами з багатьма активними членами декабристських товариств, пише політичні епіграми та вірші «До Чаадаєва» («Любові, надії, тихої слави …», 1818), «Вольность» (1818), «Плюсковой»(1818), " Село "(1819).

У ці роки він зайнятий роботою над поемою «Руслан і Людмила», розпочатої в Ліцеї і відповідала програмним установкам літературного суспільства «Арзамас» про необхідність створення національної богатирської поеми. Поема завершена у травні 1820 і після публікації викликала запеклі відгуки критиків, обурених зниженням високого канону.

Петербург

У листопаді 1833 Пушкін повертається до Петербурга, відчуваючи необхідність круто змінити життя і перш за все вийти з-під опіки двору. Напередодні 1834 Микола I виробляє свого історіографа в молодший придворний чин камер-юнкери. Єдиним виходом з двозначного становища, в якому опинився Пушкін, було домогтися негайної відставки.

Але сім'я зростала (у Пушкіних народилося четверо дітей: Марія, Олександр, Григорій та Наталя), світське життя вимагало великих витрат, останні ж книги Пушкіна вийшли більше року тому і великого доходу не принесли, історичні заняття поглинали все більше часу, платню історіографа було незначним, і тільки цар міг дозволити видання нових творів Пушкіна, які могли б зміцнити його матеріальне становище.

Тоді ж була заборонена поема «Мідний вершник». Щоб якось вийти з термінових боргів, Пушкін на початку 1834 швидко дописує іншу, прозаїчну петербурзьку повість, «Пікову даму» і поміщає її в журналі «Бібліотека для читання», який платив Пушкіну негайно і за найвищими ставками. Вона була розпочата в Болдіні і призначалася тоді, мабуть, для спільного з В.Ф. Одоєвським і М. Гоголем альманаху «тройчатка». У 1834 Пушкін подає у відставку з проханням зберегти право роботи в архівах, необхідне для виконання «Історії Петра». Прохання про відставку була прийнята, працювати в архівах йому було заборонено. Пушкін був змушений вдатися до посередництва Жуковського, щоб врегулювати конфлікт. За лояльність йому була видана іспрошенная раніше грошова позика в рахунок п'ятирічноі платні.

Ця сума не покривала і половини боргів Пушкіна, з припиненням виплати платні доводилося сподіватися тільки на літературні доходи. Але професійний літератор в Росії був дуже незвичайною фігурою.

Дохід його залежав від читацького попиту на твори. Наприкінці 1834 — поч. 1835 вийшло кілька підсумкових видань творів Пушкіна: повний текст «Євгенія Онєгіна» (у 1825-32 роман друкувався окремими главами), збірки віршів, повістей, поем — всі ці книги розходилися з працею. Критика вже в повний голос говорила про здрібнінні таланту Пушкіна, про кінець його епохи в російській літературі.

Дві осені — 1834 (в Болдіні) і 1835 (в Михайлівському) були менш плідними. В третій раз поет приїжджав до Болдіно восени 1834 по заплутаних справах маєтки і прожив там місяць, написавши лише «Казку про золотого півника».
У Михайлівському Пушкін продовжував працювати над «Сцени з лицарських часів», «єгипетського ночами», створив вірш «Знову я відвідав».

Широкій публіці, переймався падінням пушкінського таланту, було невідомо, що кращі його твори не були пропущені в друк, що в ті роки йшов постійна, напружена праця над великими задумами: «Історією Петра», романом про пугачовщину. У творчості поета назріли докорінні зміни. Пушкін-лірик у ці роки стає переважно «поетом для себе». Він наполегливо експериментує тепер з прозовими жанрами, які не задовольняють його цілком, залишаються в задумах, начерках, чернетках, шукає нові форми літератури.

Загибель

У листопаді 1836 року виник конфлікт поета з поручиком Геккереном (Дантесом). Сварка, причиною якої ображено честь Пушкіна, привела до дуелі. На лист Пушкіна барону Геккерену від 26 січня 1837 барон Д'Аршіак приніс Пушкіну відповідь. Пушкін її не читав, але виклик прийняв, який був йому зроблений бароном Геккереном від імені сина.

27 січня на дуелі поет поранений; куля перебила шийку стегна і проникла в живіт. Поранення виявилось смертельним. Перед смертю Пушкін, приводячи до ладу свої справи, обмінювався записками з імператором Миколою I. Записки передавали двоє людей: поет В. А. Жуковський та лейб-медик імператора Миколи І М. Ф. Арендт. Помер Пушкін 29 січня (10 лютого) о 14:45 годині від перетоніту. В день смерті створили посмертну маску поета. Похований на кладовищі Святогірського монастиря Псковської губернії.

Серед дітей Пушкіна тільки двоє залишили нащадків — Олександр і Наталія. Нащадки поета живуть зараз в Англії, Німеччині, Бельгії, близько п'ятдесяти з них мешкають в Росії, в тому числі Тетяна Іванівна Лукаш, прабабуся якої (онука Пушкіна) була одружена з внучатим племінником Гоголя.

Пушкін і Україна

Дружина поета, Наталія Гончарова, була правнучкою знаменитого українського гетьмана Петра Дорошенка.

Пушкін був у близьких стосунках із українцями М. Маркевичем, М.Максимовичем, Д. Бантишем-Каменським, Орестом Сомовим, допомагав М. Гоголеві увійти в російську літературу. Він цікавився українським фольклором, мав у себе «Опыт собрания древних малороссийских песней» М. Цертелева (1819), «Малороссийские песни» М. Максимовича (1827) та його ж таки «Малороссийские народные песни» (1834), «Запорожскую старину» І. Срєзнєвського (1833), однак українська народна образність не знайшла майже ніякого відбитку в його творчості.

Перебування під час заслання в 1820—1824 в Катеринославi та Одесi, відвідування Києва, Кам'янки біля Білої Церкви, помістя Родзянків на Полтавщині, Бовтишки на Кіровоградщині) познайомило Пушкіна з українським національним життям і природою України.

Пушкін намагався вплинути на К. Рилєєва, щоб останній переробив свою поему «Войнаровський» в російському націоналістичному дусі, в цьому ж напрямку писав Пушкін свої нотатки «Історія Петра», де тенденційно висвітлено шведсько-російсько-українську війну 1708—1709.

Поему «Полтава», високо оцінену Миколою І, Пушкін написав у напрямку здійснення планів, навіяних йому царем, а також для демонстрації своєї відданості офіційній ідеології у зв'язку зі слідством проти нього. Завданням «Полтави» було довести «історичну закономірність» знищення української державності та створення Російської Імперії. В одичному плані оспівано велич Петра І, у мелодраматичному — заплановано постать Мазепи. Мазепа у нього «підступний», «лютий», «хитрий», «холодний», «згубник», «лукавий», «змій», у нього «чорні помисли», він носить у грудях «кипучу отруту».

П. Куліш підкреслював значення Пушкіна для української літератури. Пушкін впливав на нього як вишуканістю свого поетичного слова, так і великодержавною російською ідеологією. Шевченко своєю поемою «Сон» («У всякого своя доля») пристрасно заперечив пушкінську апотеозу Петербургу в поемі «Мідяний вершник».

Пушкіна перекладано на українську мову, починаючи з 1829 р. (Л. Боровиковський). Найкращі переклади 19 — початку 20 століття належать Л. Боровиковському, М. Старицькому, І. Франкові, М. Вороному. Серед радянських перекладачів найвизначніші П. Филипович, М. Зеров, М. Рильський, М. Бажан, М. Терещенко, Н. Забіла, В. Свідзінський.


Бе́ртольт Брехт (нім. Eugen Berthold Friedrich Brecht; *10 лютого 1898, Аугсбург — †14 серпня 1956, Берлін) — німецький драматург та поет 20-го століття. Отримав міжнародне визнання за свої роботи. Брехт вважається засновником Епічного театру («діалектичного театру»).

Народився в Аугсбурзі. В літературу виступив у 1918 р. У 1920-х зблизився з КПН; працював театральним режисером. Драми цих років позначені впливом експресіонізму. Брехт розробляв теорію «епічного театру», який мав на меті виховання передової свідомості. Виходячи з цієї теорії, Брехт ставив за романом М. Горького п'єсу «Мати» (1932) та ін. В 1933—48 перебував в еміграції. В ці роки написав твори, спрямовані проти мілітаризму і фашизму («Трьохкопійчаний роман», 1934; «Гвинтівки Тереси Каррар», 1937; п'єси: «Матінка Кураж та її діти», 1938; «Життя Ґалілея», 1939; «Страх і відчай у Третій імперії», 1939; «Швейк у другій світовій війні», 1944, та ін.). 1949 заснував театр «Берлінський ансамбль». Твори останніх років — віршований памфлет «"Свобода" і "демократія"» (1947), п'єса «Кавказьке крейдяне коло» (1949), збірка «Сто віршів. 1918—1950» (1952) та ін. Член Всесвітньої Ради Миру. Міжнародна Ленінська премія «За зміцнення миру між народами», 1954. Починаючи з другої половини 20-х років у творчому розвитку Брехта намічається злам. Він охоплює всі рівні його духовного життя. Брехт студіює праці К. Маркса, знаходячи в них раціонально (до того ж економічно й політичне) аргументоване підґрунтя власного бунту проти капіталізму, а також позитивну, на його думку, програму перетворення суспільства й мистецтва. Він зближується з комуністичним рухом і залучається до його пропаганди, тим самим повторюючи шлях багатьох авангардистів, які починали з тотального заперечення старого світу й приходили до утвердження нового тоталітарного режиму. У цей час митець розробляє концепцію новаторської драми й успішно апробує її в низці п'єс. Б. Брехт і Г. Вайґель, що блискуче грала провідні ролі в його драмах, стають знаменитостями.

1933 р. змусив митця покинути «коричневу» батьківщину. Розпочався період еміграції, що тривав довгих п'ятнадцять років.

Талант опального на батьківщині Брехта знаходить визнання за кордоном. Зростає кількість його прихильників; його п'єси успішно ставлять на сценах Парижа, Амстердама, Копенгагена. Однак навіть у затишній Данії він відчуває психологічний тиск. Адже датські нацисти час від часу публікують списки з іменами найвідоміших емігрантів, а датська поліція постійно інформує про них нацистську службу безпеки й закордонний відділ гестапо. У перший же місяць свого перебування в Данії Брехт довідався з газет, що датчани передали німецькій поліції активіста комуністичної партії Німеччини Функе, хоча й знали, що на батьківщині він відразу ж потрапить до концтабору. До того ж, як і інші емігранти, Брехт був змушений дати письмову обіцянку не долучатися до будь-якої політичної діяльності. Одне слово, у передвоєнній Європі він аж ніяк не почував себе захищеним та вільним.

Двічі упродовж 30-х років Б. Брехт відвідав Москву, де як член редколегії залучився разом із Л. Фейхтванґером до видання німецького часопису «Дас ворт». Утім, попри свою «прокомуністичну» орієнтацію, місцем свого подальшого перебування він обрав не Радянський Союз, а США.

Тут Брехт продовжує інтенсивно працювати — і як драматург, і як кіносценарист, і як режисер-постановник. Проте умов для повноцінної творчої реалізації в Америці він не мав, адже був тут маловідомим драматургом, до того ж - підозрілим через свої симпатії до комуністичного руху. Деякий час Брехт працював для Голлівуда, однак так і не вписався у тодішню американську кіноіндустрію, що, намагаючись задовольнити потреби масової аудиторії, орієнтувалася насамперед на виробництво сенсаційних бойовиків. Один із брехтівських сценаріїв був брутально спотворений. Обурений драматург розірвав взаємини з фірмою, перекривши собі шляхи до участі в інших, цікавих для нього кінопроектах. За шість років перебування в Америці з'явилося лише кілька його публікацій у газетах та журналах. Жодної книжки Брехт тут не видав.

По завершенні війни Брехт переїхав до Берліна, сподіваючись, що у соціалістичній Німеччині він матиме найкращі можливості для творчості. Та й справді, зрештою він і його дружина вперше у житті отримали власний театр - «Берлінер ансамбль», що швидко завоював славу новаторського. Втім, цей «неортодоксальний марксист» і тут прагнув зберегти незалежність від радянської влади. Тому й не прийняв німецького громадянства, а продовжував жити на батьківщині із закордонним (австрійським) паспортом, готовий будь-якої миті опинитися по той бік «залізної завіси».

В останній період творчості визнання Брехта стрімко зростає: він стає лауреатом національних і міжнародних премій, його обирають членом Академії мистецтв колишньої соціалістичної Німеччини й президентом німецького ПЕН-центру; його книжки виходять великими накладами; його драми набувають дедалі більшої популярності. Однак на тлі інтенсивної режисерської праці різко погіршується здоров'я письменника. Лікарі засвідчують, що його хворе серце може зупинитися будь-якої хвилини. Попри патологічну слабкість і думки про близьку смерть, Брехт до останніх днів працює. 10 серпня 1956 р. він ще відвідує репетицію у Берлінському ансамблі. Втім, погане самопочуття змушує його залишити залу. Ще кілька днів він проводить удома, переглядаючи свої рукописи. 14 серпня Брехт пішов із життя.

Брехт бажав створити театр, який би спонукав глядача до роздумів та розмірковувань, а не до співвідчуття. За для цього, він значно «віддалив» та дезілюзіонував гру акторів, аби зробити гру схожою на звичайне життя (Брехт називав це «ефектом віддалення», нім. Verfremdungseffekt). Актори мали б аналізувати та синтезувати, тобто, дивитись на роль із-зовні, аби, згодом, цілком свідомо діяти точно так, як діяв певний персонаж.

З початку, Брехт дав своїй концепції назву «епічний театр», але, згодом, він запропонував використовувати назву «діалектичний театр». Діалектичність театру Брехта полягає в тому, що він спонукає до конфлікту між розважанням та навчанням, що має знищувати «емоціональну причетність» у глядачів, досягаючи, в такий спосіб, «ефекту віддалення».


Таїсія Литвиненко – актриса Львівського національного академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької. Народна артистка України (1988 р.). Народилася 10 лютого 1935 р. у селі Погреби Броварського району Київської області. Закінчила акторський факультет КДІТМ ім. І. К. Карпенка-Карого. Ще студенткою знялася у фільмах «Назар Стодоля», «Штепсель женить Тарапуньку», «Максим Перепелиця»...

Два роки працювала в Київському театрі ім. І. Франка і шість сезонів – у Запорізькому театрі. Із 1965 року – провідна актриса Театру ім. М. Заньковецької. Доцент факультету культури і мистецтв ЛНУ ім. І. Франка. Успішно працює як режисер.

Понад 45 років Таїсія Литвиненко - дружина Федора Стригуна, народного артиста України, художнього керівника Театру ім. М. Заньковецької. Матір двох дорослих синів – Юрія і Назара.

Переглядів: 616 | Додав: corg | Теги: одеський оперний, Бертольд Брехт, Олександр Пушкін
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]