В історії української культури, зокрема вітчизняного театру, ще донині є чимало так званих «білих плям». Чи не найбільше їх стосується українського театрального мистецтва часів гітлерівської окупації, коли тендітна Мельпомена віч-на-віч зіткнулася з грізним Молохом — богом війни. І, як не дивно, — не здалась.

У роки радянської влади діяльність театру протягом цього періоду замовчували з низки причин — через бажання показати, що в Україні, яку захопили нацисти, життя у сфері культури не було взагалі, а також із огляду на високу інтенсивність театральної справи на теренах нашого краю, її масовість, й основне — тодішній театр був пронизаний ідеєю самостійності України.

Одним із перших важливих кроків до відновлення історичної пам’яті стосовно діяльності українських театрів у окупаційний період, що була замовчувана впродовж більш як шести десятиліть, стала книга доктора мистецтвознавства, заслуженого діяча мистецтв України Валерія Гайдабури «Театр між Гітлером і Сталіним». Дослідження побачило світ у 2004 році в київському видавництві «Факт» і базоване на багатому архівному й документальному матеріалі та свідченнях учасників тогочасного театрального процесу.

Із цієї цінної, цікавої та щедро проілюстрованої праці читач має змогу дізнатися про діяльність театрів у 1941-1945 роках у Києві, містах Центральної, Східної і Південної України, а також на західних теренах — у Львові, Дрогобичі, Стрию, Ужгороді, Тернополі, Станіславі (нині Івано-Франківськ), Коломиї, Рівному, Луцьку, Перемишлі (нині належить до Польщі).

Стосовно праці Тернопільського українського театру в період німецько-фашистської окупації (від 30 червня 1941 до 15 квітня 1944 року), то з книги дізнаємося, зокрема, що директором, диригентом і режисером працював Богдан Сарамага, художнім керівником Микола Комаровський, художником — Гавриляк. Після об’єднання з Дніпропетровською оперою, яке відбулося наприкінці 1943 року, мистецьким керівником був Пастернак, художником — П. Капушенко.

Тернопільський театр ім. І. Франка мав у репертуарі 28 драматичних постановок, ревю, концертів. Більшість п’єс — українська класика (19 творів І. Котляревського, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого; опера М. Аркаса «Катерина» за Т. Шевченком та інші, а також твори світової театральної класики).

У репертуарі Дніпропетровської оперної групи були вистави світової класики, українські опери «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського і «Катерина» М. Аркаса.

Творчий склад Тернопільського театру налічував 14 жінок і 26 чоловіків. Це, зокрема, як подав В. Гайдабура, жінки — З. Балицька, Г. Голик, С. Головка, А. Гудечек, Є. Древницька, О. Ількова, Є. Комаровська, Л. Максимишина, М. Марко, Пікур, Н. Сарамага, Ю. Урбанська, О. Федчишина, О. Яцків; чоловіки — Вощук, С. Глущук, І. Головка, Гудечек, С. Дух, С. Іванів, А. Ільків, М. Клименко, М. Комаровський, Д. Крих, Б. Максимишин, Маліборський, Л. Марко, А. Муратов, Пікур, Б. Сарамага, В. Старощук, О. Урбанський, І. Федчишин, Чайківський, Д. Шифмак, Я. Шуль, К. Щурів, Б. Яцків.

Про Богдана Сарамагу відомо, що він народився 1 квітня 1905 року в Тернополі, де згодом навчавсь у гімназії і музичній школі. В 1927 році закінчив клас скрипки Львівського вищого музичного інституту (нині національна музична академія). На початку 1920-х років створив і очолив у рідному місті мандрівну театральну трупу. Від 1923 року — оркестрант, диригент театру «Руська бесіда» (м. Львів) під керівництвом Й. Стадника; від 1928 року — в Станіславському театрі ім. І. Тобілевича. В 1932-1939 роках — організатор і керівник «Театру ревю та оперети», в якому на запрошення Б. Сарамаги грали знані майстри сцени І. Коссакова, І. Рубчак, від 1934-го — Я. Геляс, згодом очільник Тернопільського облмуздрамтеатру ім. Т. Шевченка. Після приходу більшовиків у 1939 році Богдан Сарамага — співорганізатор Тернопільського державного драматичного театру ім. І. Франка, в якому до 1944-го (отже, і за часів гітлерівської окупації) працював директором, диригентом і режисером.

У березні цього ж року Б. Сарамага разом із трупою виїхав на Захід: спочатку до Німеччини, де від 1947-го — концертмейстер у театрі «Швебіше Ляндесбюне», згодом до США, де організував симфонічний оркестр, викладав в Українському музичному інституті, від 1961 р. — в Українській музичній школі, водночас — диригент хорів. Автор понад 50 оркестрових творів, музики до п’єс «Украдене щастя» І. Франка та «Загибель ескадри» О. Корнійчука, оперет «Сади цвітуть» і «Королева балю у Ворохті», близько 40 пісень, 2-х кантат для дитячих хорів, 4-х квартетів, обробок 10 пісень УПА та інших творів. Поставив п’єси «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, «Пошились у дурні» М. Кропивницького та інші; опери «Ріголетто» Дж. Верді, «Кармен» Ж. Бізе, «Севільський цирульник» Дж. Россіні, «Наталка Полтавка» М. Лисенка та інші; оперети «Жайворонок» Ф. Легара, «Циганський барон» Й. Штрауса й інші; кілька ревю, власні інсценізації. Помер у м. Детройті 12 квітня 1975 року.

Дружина Богдана Наталія Сарамага походила з театральної родини — дочка М. Костів-Коссаківни і В. Верховинця, племінниця К. Рубчакової та В. Коссаків. Як актриса і співачка працювала в трупі під орудою Й. Стадника, Тернопільському театрі ім. І. Франка (1939-1944 pp.), опісля емігрувала з чоловіком до Німеччини, згодом до США. Зіграла головні ролі у виставах «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Ой не ходи, Грицю...» М. Старицького, оперетах «Маріца» та «Сільва» І. Кальмана й ін.

Актор, режисер і театральний антрепренер Микола Комаровський народився 6 грудня 1883 року в Дніпропетровську. Від 1906 року працював у різних театрах. У роки громадянської війни прилучився до трупи Г. Юри, яка в січні 1920-го приєдналась у Вінниці до «Нового Львівського театру»; згодом вони об’єдналися й утворили Київський драматичний театр ім. І. Франка. У 1931-1939 роках — антрепренер театру «Промінь» на Волині, Поліссі та в Галичині. Від 1939 до 1947 року — актор і режисер Тернопільського драматичного театру ім. І. Франка. Вистави і ролі на тернопільській сцені: Возний («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Шельменко («Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка), фон Кальб («Підступність і кохання» Ф. Шіллера) та ін. У 1949-1966 роках — режисер народного драматичного театру Заліщицького будинку культури. Помер 1972 р. у м. Заліщиках.

Актор Левко Марко, котрий також представлений у «Тернопільському енциклопедичному словнику», народився 10 червня 1903 року в с. Вишатичах Перемишльського повіту (нині — Польща). Працював актором у західноукраїнських мандрівних трупах. У м. Тернополі: актор театрів — драматичного ім. І. Франка (1939-1948 рр.), обласного музично-драматичного ім. Т. Шевченка (1948-1964 рр.). Ролі у театрах: Микола Задорожний («Украдене щастя» І. Франка), Ходкевич («Наливайко» В. Грипича і В. Серпкова), дід Семен («Незабутнє» за О. Довженком), Цимбаліст-циган («У неділю рано зілля копала» за О. Кобилянською) та інші. Помер у Тернополі у 1976 році.

Про діяльність Тернопільського драматичного театру в період гітлерівської окупації, як і інших українських театральних колективів, не згадано протягом радянських років у жодній публікації. Цей час ніби «випав» з історії нашого театру. Так, у книзі «Тернопільський театр імені Т. Г. Шевченка» (Київ, «Мистецтво», 1980) українського драматурга Олекси Корнієнка, який тривалий час працював у театрі, в розділі «Погляд у минуле» читаємо: «На початку 1941 року колектив приступає до роботи над виставою «Правда» О. Корнійчука. Наступна прем’єра мала бути етапною в житті театру, його дальшим кроком уперед... Робота залишилася незавершеною. Фашистська Німеччина віроломно порушує радянські кордони — починається війна. Настають суворі дні воєнних випробувань, роки гітлерівської окупації. Тільки в 1944 році, після визволення Тернополя від фашистських загарбників, театр відновлює роботу». Що ж, світлої пам’яті авторитетного автора можна цілком зрозуміти: написати інакше за часів прокомуністичної влади він і не міг.

Нема згадок про театральне минуле Тернополя часів німецької окупації й у інших книгах, зокрема навіть у виданому порівняно недавно бібліографічному покажчику відомого дослідника Петра Медведика «Театральна Тернопільщина» (Тернопіль, «Підручники і посібники», 2001). Тому намагатимемося спільними силами, за допомогою працівників архівів та обласного краєзнавчого музею здійснити таке дослідження, щоби заповнити одну з вимушених прогалин в історії театру нашого краю. Тож просимо родичів названих у цій статті митців, інших читачів газети відгукнутися спогадами, матеріалами, світлинами щодо театрального життя Тернополя в нелегкий окупаційний час. Ці матеріали будуть використані в наступних публікаціях.

Богдан МЕЛЬНИЧУК, Богдан ПЕТРАШ.
м. Тернопіль.

«Вільне життя плюс», №95 (15207) від 26.11.2010 р.