Питання національної драматургії, це, преш за все, питання внутрішньої потреби самого митця - Практика - Театральний семінар - Івано-Франківський театр ляльок
і.
Івано-Франківський академічний обласний
ТЕАТР ЛЯЛЬОК
ім. Марійки Підгірянки
П`ятниця, 18.05.2012, 21:37
Ви увійшли як Гость | Група "Гості"Вітаю Вас Гость | RSS
Питання національної драматургії, це, преш за все, питання внутрішньої потреби самого митця
[
]
01.11.2011, 12:34
Валерій Бугайов "...Питання національної драматургії, це, преш за все, питання внутрішньої потреби самого митця." Виступ на конференції в рамках фестивалю «ОБЕРЕГИ’2011»
Я дуже уважно слухав всі розмови і, природно, ніби заглибився у своє минуле життя, тому що всі проблеми, котрі сьогодні дебатувалися – їм нема ліку, з одного боку, з іншого боку – як у Еклезіаста: все це було, було… І коли ми були молодими, всі присутні тут, всі ці проблеми існували й тоді.
Дуже багато сьогодні прозвучало слів про тоталітарний тиск на творчість того часу, але, може я дещо в розріз скажу, оскільки ми всі тоді були максималістами, і як люди творчі, ніколи не йшли на поводі, завжди старалися знайти якісь форми внутрішнього опору. І оцей внутрішній опір, він завжди існував у тому, що ми робили того часу. І ті вистави, котрі з’являлися, котрі не завжди влаштовували критику чи високопоставлені керівні інстанції, вони виникали, так би мовити, через внутрішню потребу. Я промовив, нарешті, цю фразу: «внутрішня потреба». Мені здається, що питання національної драматургії, це, преш за все, питання внутрішньої потреби самого митця. Якщо не буде цього, не буде нічого іншого. Тобто, потрібно, щоб чоловік вночі прокинувся й розумів, шо йому треба поставити, ну я не знаю, ну, Лесю Українку… Він без цього жити не може! Якщо він цього не зробить, він буде вважати, що у своєму житті він недограв, недопоставив, примітивно кажучи, життя прожите даремно.
Тому мені здається, зараз я кажу не лише про Україну, тому що питання національної культури, національної драматургії, питання не тільки українське, а глобальне в широкому сенсі, рівно як національна культура Британії, Франції, Росії і т. д. Тобто, це область достатньо широка. І всюди ця проблема існує. Інша справа, як вона де вирішується. Мені здається, що питання драматургії та її якості, це питання системного підходу, перш за все. Згадана мною внутрішня потреба, якщо вона виникає, вона повинна стати суспільним надбанням. Суспільна думка повинна впливати на свідомість тих структур, котрі нами управляють, котрі вульгарно кажучи, дають гроші, бо що б ми не казали, як би ми не казали, якщо ми зацікавлені у виникненні нової ієрархії драматургів, нової хвилі драматургії, то значить на це мають бути спрямовані зусилля, наші зусилля й зусилля, й, даруйте за високий штиль. Зусилля держави, кінець кінцем. Якщо вона (держава) зацікавлена у розвитку своєї незалежності та в експансії своєї культури і всіх, скажемо, національних складових, котрі входять в цю культуру.
Тому, питання, звісно, дуже непросте. Тут, очевидно, треба перш за все формувати цю суспільну думку. Як це робити? Не знаю. Я теж «кручуся» у цій справі. Я практик театру, я знаю, що коли я хочу щось поставити, то тут я ще можу щось, а от як вплинути на всі управлінські структури, ясна річ, одній людині це не по силі.
Знову таки, повертаючись до тих, попередніх літ. У Ярослава (Грушецький – ред.) в доповіді прозвучав список прізвищ українських класиків, українських драматургів… Ми тоді їх не сприймали як класиків. Тому що, скажемо, якщо розглядати фігури Юхима Чеповецького, Володимира Орлова, Ірини та Яна Злато польських, Григорія Усача і т. д., то їх не модна розглядати, як явище української національної драматургії, бо драматургія тоді, за суттю, була, м’яко кажучи, наднаціональною, космополітичною, якщо хочете. Це з одного боку. З іншого боку – який час, такі й пісні. Бо кон’юнктура ринку, а він існував і в ті часи, вимагала свого. Що потребувалося, те й подавалося. Чого ж гріха таїти, драматурги, той же Чеповецький чи Орлов, приходили й казали: «Хлопці є п’єса на три дійові особи й чотири ляльки!..» Всі: «А-а-а-а! Геніально!!!» Що там за п’єса? Першу сторінку відкрив – три ляльки. Художник: «О! П’єса! Не читаємо!» Це ж вже наш недогляд, якщо хочете. Якщо глибоко розбиратися. Ми самі теж доклали до цього рук.
Хотілося б сказати на цю тему багато… Та в будь-якому разі питання системного підходу мені видається основоположним.
І ще один висновок, котрий я сьогодні зробив: яким би важливим не було питання національної драматургії , в рамках всесвітньої інтеграції ми все одно повинні бути високоосвіченими, інтелігентними людьми, котрі окрім, скажімо, національної класики, повинні знати світову класику. Якщо ми будемо це знати, то тим ширшим буде наш світогляд, і тим цікавіше ми будемо працювати в рамках нашої національної самосвідомості, шукати нових форм, способів реалізації нашого національного.
Підготовка матеріалу, упорядкування й редакція Володимира Підцерковного м. Івано-Франківськ, 1 листопада 2011 р.
