Дійові особи: Місяць-Повновидець.
Жук.
Добра Кобра.
Равличка та її Хатка.
Тфік.
Динозебра.
Миша, вона ж Гора Щастя.
Мишеня.
Дія перша
I
Мишача нірка. Мишеня пробує ходити на задніх лапках.
Мишеня.
Раз, два... мами нема.
Я сам і мама сама,
Де собаки й коти,
А я хочу ї-ї-ї-сти!
(Опускається. Підкрадається до лазу в нору. Визирає.) Ма-а-а!..
Лунає радісний нявкіт кота. Мишеня, злякано пискнувши, відплигує вбік. В нірку просовується пазурата котяча лапа. Намагається вхопити його.
Мишеня, перелякано репетуючи, втікає і забивається в найдальший куток.
Мишеня (тремтячи від страху, дражнить Кота). Ха-ха!
Чорний Кіт з’їв на обід
Десять курчат, п’ять жабенят,
Пару гусей, стадо свиней!
(Собі.) Маму з’їв. З’їсть і мене! (З відчаєм.) М-а-амо-оо!!
Лунає розлючений нявкіт Кота. Лапа зникає.
Тупотіння. Метушня. В нору зашмигує Миша. В лапці — кружальце сиру.
Миша. Злякався? І дарма! Жодному Котові ще не вдалося закрастися в мишачу нірку.
Мишеня (хлипаючи). Я думав, ще він тебе спіймав.
Миша. Мене? (Сміється.) Це я його спіймала!
Мишеня. Ти?!
Миша. Еге! За хвіст укусила! Сир відняла! (Кладе сир перед ним.) Їж!
Мишеня. Не хо-о-о...
Миша. А чого ти хо-о-о?..
Мишеня. Стати великим-превеликим! Дужим-предужим!
Миша. Прямо зараз?
Мишеня. Ага! Щоб перемогти Кота. Раз і назавжди!
Миша. Забудь про нього! Ѓля, який сир: чисто Місяць-Повновидець.
Мишеня. Повно-видець?
Миша. Ага! Круглий, повний видом.
Мишеня. Я бачив Місяць. Але він був як окрайчик.
Миша. А знаєш, чому він то повний, то окрайчик?
Мишеня. Ні.
Миша. Їж. А я розкажу. Плив якось нічним небом Місяць-Повновидець...
II
Небом, погойдуючись, пливе, оточений зірками, повновидий Місяць з довгим срібним чубом й такими ж вусами.
Місяць.
Добре бути Місяцем,
Повним, наче Сонце.
Золотити гори-доли,
Зазирать в віконця.
Зорі. О, так! О, так!
Місяць (дивлячись униз).
Сумно, правда, що не бачу
Жодної тварини.
Лиш дахи, дахи, стовпи
Й люди, наче тіні...
Зорі. Еге ж, еге!
Місяць.
Я ж такий цікавий,
Хоч підсліпуватий.
Хочу все побачити!
Хочу все пізнати!
Зорі. О, так! О, так!
Місяць зістрибує хмарними сходинками нижче — гоп-гоп — і помічає над дахом висотного будинку сяйливу рекламу. Читає: «Го-ра щас-тя у запо-від-нику «Казка» здійснить усі мрії. При-ходьте, будь лас-ка!»
Зорі. Здійснить? Овва! Приходьте? О, ні!
Місяць. Усі..? В мене лише одна мрія!
Зорі. Оку-ляри? Теле-скоп?
Місяць. Ні! Я хочу бодай один день і одну ніч... Не скажу! (Роззирається.)
Де ж та «Казка»? Спущуся нижче і пошукаю!
Зорі. О, ні!
Місяць. О, так!
Зістрибує вниз хмарними сходинками.
Зорі. Ой! Ой! Ой!
Одна за одною гаснуть.
III
Велике вікно з відчиненою кватиркою. Чути посвист вітру, відчайдушний крик. Через кватирку в кімнату залітає Жук. Падає на підвіконня. Через якийсь час, крекчучи, підводиться.
Жук. Жживий! А думав — капець мені. Вітрюган-баламут підхопив мене в парку і поніс до хмар, щоб скинути унизз і подивитися роз-зіб-юся ччи ні. А я вирвався… (Роззирається.) й опинився... у безз-вітряному, безз-людному, безз-печному просторі! (Оглядає підвіконня.) Який теплий куточок! Яка розз-кішна павутина. Безз павука! Ще й клапоть м’якенької вати! Зззмайструю собі підвісне ліжко! (Кладе вату в павутину). Ось так! Так! А вранці зроблю собі парашут і сплигну вниз. (Лягає «в ліжко», погойдується.)
Бай, бай!
Жжуче, дрімай!
Жжуче, дрімай!
Нічко, минай!
За вікном з’являється Місяць. Яскраво освітлює підвіконня.
Жук (зістрибуючи з ліжка). Рятуй!.. Пож-же-жжа! (Помічає Місяць.) Місяць.. Світить так, що не заснути! (Сідає спиною до Місяця.)
Маленький я, безз-захисний Жжучок,
сплів з павутини славний гамачок.
Знайшов собі ззручне, зздавалось, місце,
ажж де не взявся цей нестерпний Місяць!
Напав на мене, крихітку, пикатий,
і не дає незз-щасному поспати!
Підхоплюється. Стукає лапкою в шибку: Киш! Киш! Але Місяць неухильно наближається до вікна.
Жук (повертаючись до нього спиною, плачно).
Якби я дужим був,
розбив б його на друззки.
А що я можу? Можу лиш ридать!
Бо хто я? А ніхто!
Він — Місяць! А я — куззька!
Місяць ударяється об шибку. Вікно розчиняється. Жук, перелякано дзизнувши, ховається за гамачок.
Місяць (падаючи на підвіконня). Гоп! Так хутко спускався, що мало на землю не впав. Була б катастрофа! І я б розбився, і земля б тріснула. (Роззирається.) Ауу! Чи є тут хто-небудь? Нема. Мабуть, усі побігли в «Казку»! Шкода. Я залюбки побалакав би з якоюсь людиною чи твари... (Помічає Жука.) О! А це хто?
Жук (істерично). Не руш мене! Я хоч і малий, але кусливий, отруйний!
Місяць. А я навпаки: великий, але не кусливий. Я Місяць-князь. А ти хто?
Жук. Жжук я! Просто жжук!
Місяць. Покажися!
Жук. Не світи на мене, бо осліпну!
Місяць. Я хочу лише поглянути, який ти.
Жук. А я не хочу! Це не твоє підвіконня, а моє! Котися в своє небо!
Місяць. А ти злий...
Жук. Бо малий! І всі мене кривдять. Ззаззіхають на моє!
Місяць. Не нервуй! Я трохи перепочину і полечу в «Казку».
Жук (визираючи). В яку ще казку?
Місяць. Ти вмієш читати?
Жук. Авжжежж!
Місяць. Прочитай, що написано там, угорі.
Жук (припадаючи до вікна). Синє-зелене-червоне-червоне-сине-зелене...
Місяць. Слова читай!
Жук. Я вмію читати лише барви.
Місяць. А написано там: «Гора Щастя в заповіднику «Казка» здійснить усі мрії. Приходьте, будь ласка!»
Жук. Тю! Це ж просто реклама!
Місяць. Що, що?
Жук. Реклама — це пуста обіцянка! Брехня, словом.
Місяць. Який ти недовірливий!
Жук. Бо малий. Малого всі норовлять обдурити!
Місяць. Такі чарівні літери не можуть брехати. Та й навіщо?
Жук. Не знаю. В тебе голова велика. Повертайся на небо й думай там про що хочеш!
Місяць. Ні! Я розшукаю той заповідник. Щоб здійснити свою мрію.
Жук. Яку ще?..
Місяць. Давню! Фантастичну! Може, полетиш зі мною?
Жук. Нні! Я — жжук! А жжуки мріють лише про те, щоб їх не чіпали.
Місяць (перекривляє його). Та невжже? А мені зздалося, що ззаздриш великим і дужжим!
Жук. Ну, ззаздрю. Трохи.
Місяць. Гора Щастя може зробити тебе великим!
Жук. Дужже великим?
Місяць. Яким забажаєш. Хапайся за мій вус і...
Жук. Ні! Я вже нині літав. Мені й тут добре!
Місяць. Тоді прощавай! (Піднімається вгору. Поволі вилітає.)
Жук (собі). Він здійснить свою мрію, а я... (Кричить.) Постривай!
Плигає на вус Місяця, але не втримується. Падає вниз. Чути його розпачливе «рятууу...»
IV
Ліс. Над стежкою, що веде вглиб лісу, — неонова вивіска «Казка». Дорогою, що тягнеться вздовж лісу, поволі повзе Равличка, несучи на спині свою хатку. З одного й другого боку хатки «очі»-віконца, в яких поблимує світло.
Равличка (зупиняючись). Ху... вранці ти, Хатко моя, була наче пір’їна, а зараз — як шмат заліза.
Хатка. Це тому, що ти сумніваєшся, потрібна тобі ця «казка» чи ні.
Равличка. Неправда! Просто дорога була горбкуватою і я втомилася. Давай послухаємо новини.
Витягує ріжки, а вони в неї довгі. Справжні антени.
Лунає музика і шелестливий, звабливий голос:
Казка справа! Казка зліва!
Казка близько! Казка скрізь!
Завітай хутчій у Казку!
Не вагайся! Не барись!
Равличка. Ти чуєш?
Хатка. Чую. Брехливе гадюче сичання.
Равличка. Чому ти мені завжди перечиш?
Хатка. Бо ти чуєш лише те, що хочеш почути. А я чую правду.
Равличка. Ти вважаєш, що твоя правда є мудрішою за мою. Так?
Хатка. Авжеж! Бо в той час, коли ти повзеш, я думаю. І за себе, і за тебе.
Равличка. Годі! Головне, що ми майже дісталися казки!
Хатка. На жаль.
Равличка. Ти бачиш її?
Хатка. Та бачу...
Равличка (роззираючись). А я чомусь ні.
Хатка. Бо дивишся справа наліво, а треба — знизу вгору.
Равличка (дивиться вгору). «Казка»! Моя «Казка»!
Хоче залізти в Хатку, але та стрибає вбік.
Равличка. Чого це ти?..
Хатка. Повзи сама.
Равличка. Чому?
Хатка. Мені не подобається твоя мрія!
Равличка. Я гадала — ми подруги. Більше того, сестри.
Помилилась! Помилилась!
Нема в тебе серця!
Ти не хочеш, щоб я стала
новим чудом світу?
Щоб мені аплодували
Звірі, птахи, діти?
Хатка. Не хочу! Бо якщо ти станеш великою, то не помістишся в мені.
Равличка. Ти також станеш великою! Просторою, модною!
Хатка. Ні! я хочу зостатися собою — маленькою хаткою маленької, вродливої Равлички. Або покинутою домівкою. Сиротою невтішною (Хлипає.)
Равличка. Не плач! Я не піду туди без тебе!
Хатка (повертається до неї «спиною»). А я не піду з тобою!
Лунає здавлений крик. На листок лопуха, що росте поруч, падає Жук. Лежить якусь мить, а потім, ойкаючи, підводиться.
Равличка. Звідкіля ти впав, Жуче?
Жук. З неба.
Хатка. Овва. І що ж ти там робив?
Жук (гордо). На Місяцеві катався!
Равличка. Ой, як цікаво!
Хатка. Він жартує!
Жук. Ажжніяк! Ми з Місяцем шукали «Казку»!
Равличка. Сам Місяць-князь шукав «Казку»?
Хатка. Не вірю!
Жук. Бо ти безкрила істота! Навіть не істота, а шкарлупа!
Хатка. Отак? (Повертається до них «спиною».)
Равличка. А навіщо він її шукав?
Жук. Щоб здійснити якусь неймовірну мрію.
Равличка (Хатці). Ти чуєш? Місяць також мріє. Також вірить «Казці»!
Хатка (повертаючись до неї). Кого ти слухаєш? Всі жуки — брехуни, пустодзвони!.. боягузи! На Місяці він «літав». А може на крилатій жабі?
Жук. Це образа честі! Я сьогодні ще нікому не збрехав. Навіть собі! (Равличці.) Якщо ти її не покараєш, я... я заплюю їй вікна!
Равличка. Не гарячкуй! Скажи, ти також хочеш здійснити свою мрію?
Жук. Вже ні. Я хочу лише спокою! Спокій — це найбільше щас...
Не встигає доказати, як над дорогою з’являється Місяць. Опускається так низько, що вуса торкаються землі.
Жук. Ось він! Мій коник!
Місяць (читає). Каз-ка!
Й одразу на гілках дерев займаються різнобарвні гірлянди, лунає пісня, яку перед тим чула Равличка.
Місяць. Диво! Яке розкішне диво! (Пливе в ліс.)
Жук. Гей, Місяцю! Зупинися! Зачекай мене! (Сплигує з лопуха, біжить за ним.)
Равличка. А казав — «ні»...
Хатка. Жук...
Равличка (хлипає). Я також хо-очу!
Хатка. Раз хочеш — повзи.
Равличка. Безе тебе?
Пауза.
Хатка. Чому без мене?
Равличка. Ти згодна?!
Хатка. Раз Місяць зачарувався, а Жук не злякався, значить і ми можемо ризикнути, але...
Равличка. Але що, що?
Хатка. Пообіцяй, що будеш слухатися мене.
Равличка. Буду! Буду! (Залазить у Хатку и повзе до лісу.)
V
Місяць (пливе над стежкою).
Як шкода, що не бачать мої зорі,
як сяє моя «Казка», як палає!
Це не обман! Не марево пусте!
Хто вірить казці, той не прогадає!
Зупиняється. Музика вмовкає.
Місяць (роззирається). Де ж Гора? Чи бодай дороговказ?
На стежу з придорожніх кущів вигулькує велетенська Кобра.
Кобра. Я дороговказ!
Місяць (несамохіть сахнувшись). Х-хто?
Кобра (витанцьовуючи перед ним). Добра Кобра! Кобра Добра! Фрейліна й довірена особа Гори Щастя. Ріст — три метри з хвостиком. Талія — тридцять сантиметрів. Тіло оксамитове, капюшон атласний, розшитий діамантами и смарагдами. Очі рубінові. Жало золоте. Голос ангельський. Чарівне створіння, чи не так, гостю дорогий?
Місяць. Так. Я й гадки не мав, що на землі водяться такі гнучко-блискучі істоти.
Кобра. Не водяться. Ні на землі, ні в казках. Я одна така. Завдяки Горі Щастя!
Місяць. А де вона?
Кобра. Хвилиночку! (Вбік.) Гей ти! Записуй і фотографуй! Геть усе!
В кущах чути якийсь рух.
Місяць. Хто там?
Кобра. Мій папараці.
Місяць. Хто?
Кобра. Мій слуга. Унікальний витвір Гори Щастя.
Місяць. Я хочу поглянути на нього.
Кобра. Покажися гостеві, унікуме!
Тиша.
Місяць. Будь ласка!
Тиша.
Кобра. Забудь про нього. Він боїться світла и працює лише приховано. Зосередься на мені!
Місяць. Як?
Кобра. Дивися мені в очі. Ти сказав, що зачарований... моєю вродою.
Місяць. Еге. Настільки зачарований, що готовий забрати тебе на небо!
Кобра. На саме небо?
Місяць. Так. Ти будеш окрасою моєї господи — сузір’ям Доброї Кобри.
Кобра. А що я там робитиму?
Місяць. Світитимеш людям! Веселитимеш закоханих!
Кобра. Я?! (Регоче.) О, ні! Хоч я і Кобра Добра, але не настільки. Втім, дякую за пропозицію! Дозволь тебе поцілувати!
Місяць. Мене?
Кобра. Атож! Я все життя мріяла про це! В щічку! Лише в щічку!
Місяць (розгублено). Мене ще ніхто не цілував...
Кобра. Справді? Це світова сенсація! Легенда! Міф! (Вбік.) Фотографуй! Записуй... «Найвродливіша Кобра світу цілується з Місяцем-Повновидцем!»
(Танцюючи, наближається до Місяця.)
Князь Місяць нецілований
Прибув в нашу «Казку»
І закохався в Кобру, у фрейліну Гори.
Покликав її заміж — на небі князювати,
Але красуня гордо йому сказала: «Ні!»
Проте поцілувала. В щоку, а наче в серце.
(Цілує Місяця. Той охкає і стає синім.)
І він зомлів від щастя. І навіть посинів.
Про що вусатий мріяв, почуєте ви завтра.
Останні це новини! Добраніч! Гарних снів!
Місяць трясеться, безладно кружляє над нею. Чуб падає на стежку.
Добра Кобра. Тобі боляче? Зате ти ніколи не забудеш мій поцілунок.
Місяць. Забув! Геть забув, чому я приперся сюди.
Добра Кобра. Ти приперся, щоб стати Сонцем.
Місяць. Сонцем? Ти впевнена, що я мріяв стати Сонцем?
Добра Кобра. А ким ще?
Місяць. Ні... Здається, ні! Втім, не знаю. А де же вона... як її? Гора Горя.
Кобра. Гора Щастя.
Місяць. Вона и справді може?..
Добра Кобра. Авжеж! Знаєш, ким я була до зустрічі з Горою? (Пошепки.) Маленькою зеленою гусеницею. Замешкувала на дереві, помаленьку точила листя і ніхто не цікавився мною, крім ненажерливих птахів...
Місяць. Це чудово, але... Я, мабуть, повернуся додому...
Кобра. Ти боїшся Гори?! Боїшся казки?
Місяць. Не те щоб... Але...
Кобра (піднімаючись на хвіст). Пусте! Зараз я вдруге поцілую тебе і ти станеш хоробрим, як тигр...
Місяць (сахаючись). Ні-ні! Я вже... Я готовий...
Кобра. Чудово! Пливи наліво і прямо! Це найкоротша дорога, прокладена спеціально для тебе!
Місяць (відпливаючи). Прощавай!
Освітлення гасне.
Кобра (позіхаючи). До зустрічі, сонечко. (Убік.) Мутанте!
Вдалині, над деревами піднімається голова зубастого динозавра на довгій, смугастій шиї.
Голова. Я не мутант. Я динозебра!
Кобра. Один чорт... поглянь, скільки... всяких... ще преться сюди?
Динозебра. Один. Жук. (Ховається.)
Кобра (вбік). Страхолюде!
Голос (з кущів). Я не страхолюд!
Кобра. Я втомилася. Жука зустрічай сам... але перед тим перекинь знімки на всі телеканали світу.
Повзе в кущі. З’являється Жук.
Жук. Ні Місяця, ні світла. Глуха тиша. Може, не треба було...
З кущів вигулькує велика чудернацька істота — очі, як фотооб’єктиви, крихітний круглий рот, довгі тонкі вуса, квадратне черево, що випромінює блакитне, як екран телевізора, світло, тонкі лапи. На голові щось кругле, схоже на супутникову «тарілку».
Істота (глухуватим голосом). Треба! Треба!
Жук (відбігаючи). Ой, який страхолюд!
Істота. Ну чого ви всі «страхолюд, страхолюд»... Я суперпупер! Нове чудо світу. Великий Телефотоінтеркомбі. Скорочено, Тфік! Мрійник, що здійснив свою мрію завдяки горі!
Жук (собі). Оце так мрія!
Тфік. А був я.. Навіть соромно сказати, ким я був колись...
Жук. Ким?
Тфік. Звичайним домашнім тарганом!
Жук. Овва! Як же ти додумався до такого... пупера?..
Тфік. Запросто! Мої господарі дуже любили свої речі: телевізор, фотоапарат, комп’ютер. А мене ненавиділи... полювали на мене, щоб убити. А я їх любив! Мріяв замінити собою всю їх техніку. І тепер, завдяки Горі, я можу все: і фотографувати, і записувати, і відтворювати, і передавати в найдальші кутки світу!
Жук. А харчуєшся чим?
Тфік. Світлом сонця! І найголовніше — в мене залізний панцир! Ніхто не може мене ні роздавити, ні поранити!
Жук. Ух ти!
Тфік. Попроси в Гори такий панцир. І будемо друзями.
Жук. Де ж вона, та Гора?
Тфік. Близько. Якщо повернути уліво. Але я раджу тобі довгу дорогу, — цю, що прямо.
Жук. Чому?
Тфік. Бо цією любить прогулюватися Динозебра — велика, товстолапа. Вона може ненароком розтоптати тебе.
Жук. Дякую, але...(Задкує.)
Очі Тфіка яскраво спалахують. Чути клацання.
Жук. Рятуйте!
Втікає. Тфік хапає його лапою за стан, піднімає.
Тфік. Ну, чого ти? Я просто сфотографував тебе на пам’ять. Перед великими змінами. (Ставить його на стежку, підштовхує лапою.) Йди! І повертайся хутчій! (Собі.) Бо Кобра геть знахабніла. Всіх лякає... Всіма командує...
Жук біжить геть.
Тфік (кричить, наслідуючи Кобру). Гей, мутантко!
Над деревами показується голова Динозебри.
Динозебра (з відчаєм). Я — Дино-зебра!
Тфік. Один чорт! Поглянь, чи не преться ще хтось!
Динозебра (придивляючись). Наче, равлик повзе.
Тфік. Можеш його з’їсти!
Ховається.
Динозебра (собі). Нехай підповзе ближче…
Також зникає. Через якусь мить з’являється Равличка. Вікна в хатці не світяться.
Равличка. Темно, як під землею. Засвіти віконце.
Хатка. Ні! Це небезпечно!
Равличка. Чому?
Хатка. Я відчуваю, що ми тут не одні.
Равличка зупиняється. Висовує ріжки.
Равличка. Еге! Двоє істот хропуть, а ще одна шукає поживу. Може, повернемося?
Хатка. Ні, подивимося, що то за Гора.
Равличка. Мені страшно.
Хатка. Повзи узбіччям. І нічого не бійся.
Равличка сповзає на узбіччя. В густу, високу траву.
На стежці, роздратовано сопучи, з’являється Динозебра.
Динозебра. Каже: світлом харчуйся! А зуби навіщо? Зуби хочуть хрупати… А нічого. Всіх мишей переловила, всіх вужів, всіх птахів… Де ж той Равлик? Невже злякався темряви і втікає?.. Равлику!!!
Тупає геть.
Хатка. Бачиш, як добре бути маленькою, непомітною!
Равличка. І не мати зубів.
Хатка. Повзи хутчій. Мені здається, що Місяць попереду. Близько…
Равличка (наструнчує ріжки). Еге! Розмовляє с кимось.
Хатка. Про що?
Равличка. Не чую… Але це не Гора. Голос тонкий, писклявий…
Хатка. Замри.
Равличка. Чому?
Хатка. Нехай спершу він… здійснить свою мрію. А там побачимо.
Дія друга
VI
Гора Щастя. Вона справді казкова. Тут і ягоди, і грибі, і квіти, що сяють в темряві. А біля підніжжя «ростуть» цукерки, лизанці, цукрова вата, пакетики з чіпсами.
З’являється Місяць.
Місяць (собі). Ось і вона.. «Гора Щастя в заповіднику «Казка». Здійснить усі мрії, приходьте будь ласка…» Я мріяв… Я прибув! А тепер ніяк не можу пригадати, про що мріяв…
Гора Щастя (тоненьким голосом). Вітаю тебе, князю, в моїй господі!
Місяць. Доброї ночі, прекрасна Горо!
Гора Щастя. Я рада, що задля мене ти полишив небо, і готова здійснити твою надзвичайну мрію.
Місяць. Ти… знаєш, про що я мрію?
Гора Щастя. Авжеж! Ти хочеш стати Сонцем!
Місяць. Я? Ні! Ні!
Гора Щастя. Чому?
Місяць. Ну, теє…Сонце — це Сонце! Я не зумію обігріти всю землю, осяяти всю галактику!
Гора Щастя. І не треба! Ти обігріватимеш і веселитимеш лише мою «Казку».
Місяць. Лише твою?
Гора Щастя. А навіщо тобі витрачати силу на всю землю? Так і охолонути можна.
Місяць. Воно то так, але… Згадав! Я мріяв стати людиною!
Гора Щастя. Людиною?
Місяць. Не назавжди, а лише на два… краще три дні і три ночі!
Гора Щастя. Чому раптом? З якого дива?
Місяць. Розумієш… Я дуже цікавий. Але майже нічого не бачу… Майже нічого не знаю про людей, про тварин, про землю…
Гора Щастя. Князю! Людина — дуже слабка і вразлива істота. Вона може померти навіть від укусу миші. Ставши людиною, ти можеш загинути вже в першу годину своїх мандрів. А мені потрібне Сонце.
Місяць. Вибач, але… Я не хочу бути Сонцем лише для твоєї «Казки». Або оберни мене на людину, або… прощавай!
Гора Щастя (після паузи). Не гарячкуй! Я здійсню твою мрію. Прилинь до мене!
Місяць підпливає до Гори.
Ближче! Ближче! Зараз перед тобою відкриється печера. В глибині ти побачиш золоту кульку. Прокажи своє бажання і торкнися її чолом…
Лунає мелодійний подзвін. Посередні Гори з’являється велика, схожа на рот печера.
Гора Щастя. Бачиш кульку?
Місяць. Бачу!
Гора Щастя. Буцай її! Хутчій!
Місяць (залітаючи в печеру). Хочу стати людиною!
«Рот» закривається.
Гора Щастя. Збулося! Збулося! Я вкрала Місяць! (Здригається.) Ой, як він товчеться! Плигає, як карась у сачку! Дурник! Дарма, що князь!
Лунає весела, тріумфальна музика. З’являється захекана Равличка.
Равличка. Гора! Гора танцює!
Хатка. Тсс… Заповзи під кущ і не диш!
Равличка. Чому?
Хатка. Тут щойно був Місяць.
Равличка. Ну, був.
Хатка. А тепер нема.
Равличка. Еге… Може, вона перетворила його на щось манюнє.
Хатка. Отож бо…
Равличка ховається під кущ, виставляє ріжки. Музика стихає.
Равличка (після паузи). Хтось дибає… Малий…
З’являється, кульгаючи, Жук.
Жук. Ху… Всі лапи позбивав… (Завмирає.) Гора! Яка пишна! Яка багата! Спершу полижу цукерочки, а потім привітаюся. Ні! Спершу привітаюся, а потім, коли здійсню мрію, наїмся цукерок і чіпсів! (Голосно.) Доброї ночі, Горо Щастя!
Тиша.
Горо Щастя! Доброї ночі!
Тиша.
Го-ро! Щас-тя! Доб-рої! Но-чі!
Гора Щастя (знехотя). Доброї ночі, Жуче!
Жук. Я, щоб ти знала, відразу повірив, що «Казка» — це не реклама! І Місяця вмовив, щоб теє… полетів зі мною до тебе. Він вже здійснив свою мрію?
Гора Щастя. Авжеж! Як тільки прилинув, так і здійснив.
Жук. Цікаво, про що ж він мріяв?
Гора Щастя (хихикаючи). Хотів стати людиною.
Жук (улесливо). Ну й дурень! Навіть я не ззахотів би бути людиною. Це великий клопіт!
Гора Щастя (насмішкувато). А ти розумний?
Жук (не вловивши насмішки). Я дуже роззумний. Дуже передбачливий. Поперед Місяця не полізз. А куди він подався?
Гора Щастя. До струмка. Води напитися.
Жук. Шкода. Я б хотів побалакати з ним.
Гора Щастя. Ще побалакаєш. Кажи, за чим прийшов.
Жук. Я хочу стати великим, дужже великим жжуком-рогачем!
Гора Щастя. Чудова мрія! Головне — несподівана.
Жук. Вдвічі більшим за людину! І щоб у ззалізному панцирі. І щоб ноги були ззалізними, а роги — ззолотими!
Гора мовчить.
Жук. Ти… можжеш?
Гора Щастя. Залюбки, але… за умови, що й ти відплатиш мені добром.
Жук. Як?
Гора Щастя. Ставши великим і грізним, попрацюєш якийсь час моїм охоронцем.
Жук. А що я робитиму?
Гора Щастя. Прогулюватимешся довкола мене і пильнуватимеш, щоб гості не зривали ягоди, не розхапували ласощі.
Жук. А їстиму що?
Гора Щастя. Що в лісі знайдеш, те й їстимеш.
Жук. Ні! Я не ззгодний! Я ззвик жити в місті. В парку, де каруселі, де завжди можна гарно попоїсти.
Гора Щастя. Тобто, ти хочеш, щоб я тебе ощасливила без плати?
Жук. Зза «дякую». Зза велике щире «дякую»!
Гора мовчить.
Жук. Ну, який з мене охоронець? Я непосидючий, неуважний, люблю мандрувати!
Гора Щастя. Щасливих мандрів!
Жук. А чудо?
Гора не відповідає.
Жук (собі). Пообіцяю, а потім утечу. (Їй.) Я буду твоїм охоронцем! Зза мрію!
Гора Щастя (після паузи). Біжи до мене. (Жук біжить, аж спотикається.) Зараз відкриється печера. Там золота кулька. Торкнешся її і вона здійснить твою мрію.
Печера-рот відкривається. Жук по цукерках дряпається вгору. Встигає навіть полизати карамельного півника. Дістається «рота». Заплигує в нього. «Рот» закривається.
Гора Щастя (хихикаючи). Тут збуваються лише мої мрії!
Пауза.
Равличка (дуже тихо). Вона справді проковтнула його?
Хатка. Еге! Думаю, що й Місяць там.
Равличка. Це жахливо! Це підло!
Хатка. Тсс… Повзи звідсіля. Й чимдуж!
Равличка. А Місяць?
Хатка. А Гора? (Ущипливо.) Хочеш, щоб вона і нас проковтнула?
Равличка. Ні, але… Місяця шкода. Й Жука.
Хатка. Повзи до Гори! Але без мене! Й накажи їй звільнити їх!
Равличка. Глузуєш?..
Хатка. Ще слово, і я сама покочуся звідсіля!
Равличка, скрушно зітхнувши, повзе геть.
VII
Велика печера. Жук забився в куток. Місяць нервово літає печерою, натикаючись на стіни.
Місяць. О, ні! Ні! Ні!
Жук. Голова в княззя велика, а розуму катма…
Місяць не відгукується.
Жук. Клюнув на рекламу і мене спантеличив!
Місяць мовчить.
Жук. Якби не ти, я б зараз солодко спав би на своєму підвіконні…
Місяць відмовчується.
Жук. Ну, придумай щось!
Місяць (падаючи долі). Не заважай мені гаснути!
Жук. Я хочу жити! Я…
Раптом в печері, мов з-під землі, з’являється Миша.
Миша. Чудо! Чудо! Сам Місяць-князь завітав до мене в гості!
Жук. До тебе?
Миша. До Гори. Але якщо я в ній замешкую, значить, і до мене. (Вклоняється Місяцю.) Вітаю тебе, повелителю зірок, води і нічних примар!
Місяць. Як ти сюди потрапила?
Миша. Випадково. Бігла якось лісом. Аж пустився дощ. Я забігла в цю печеру. Правда, вона чудова?! Утрьох нам не буде тісно.
Жук. Я не хочу втрьох! Я хочу в парк!
Місяць. Допоможи нам вибратися звідсіля!
Миша. Ні! Ні! І ні!
Місяць. Чому?
Миша. Тому що ти великий, а лабіринт, що веде на волю, вузенький. Це по-перше!
Жук. Я пролізу! Я малий!
Миша. А по-друге, мені було сумно одній. А тепер у мене буде товариство.
Жук. Не буде! Я з мишами не приятелюю!
Місяць. Мишко, я мушу повернутися на небо, бо зірки без мене згаснуть від туги!
Миша. А мені що до того? Я можу обійтися і без них.
Місяць. Я хочу поговорити з Горою!
Миша. Про що? Ти сам впав з неба. Своєю волею прилинув до неї. Образив її.
Місяць. Чим?
Миша. Відмовився стати її Сонцем. (До Жука.) Ти також. Захотів чуда задарма. А так не буває!
Місяць. Я вибачуся.
Жук. Я згоджуся бути її охоронцем, за волю!
Миша (голосом Гори). Гора може і відпустила б вас, а я – не відпущу!
Місяць (вражено). Гора — це ти?
Миша. Гора — це моя домівка. А «Казку» справді придумала я – маленька, нікчемна істота задля зустрічі з тобою, князю!
Місяць. Цього не може бути!
Миша. Може! Коли я була малою й голодною, я дивилася на тебе, повновидого. Ти був схожий на круг сиру. І я, ковтаючи слинку, уявляла собі, що я гризу той сир. Помаленьку, без поспіху.
Тож коли я натрапила на чарівні ягоди, що здійснюють мрії…
Жук. Які ягоди, які?
Миша. Маленькі, чорненькі й дуже гіркі. Я забажала заманити тебе в свою нору. Щоб скуштувати, який ти!
Місяць (сахаючись її). Ти… божевільна!
Миша. Я Миша, яка завжди домагається свого! Якщо ти добровільно дозволиш мені скуштувати тебе, я покажу вам шлях…
Місяць (відлітаючи). Не дозволю!
Жук (підбігаючи до нього). Дозволь! Заради мене, обдуреного тобою!
Місяць. Нізащо! Це образа честі! Ганьба на всю галактику!
Жук (хапаючи його за вус, Миші). Гризи!
Миша підбігає і вхопивши його за вус, проворно, сміючись, підлізає ним до щоки Місяця. Місяць піднімається вгору і літає печерою, намагаючись струсити напасників. Але марно. Миша встигає відгризти шматочок і сплигує долі.
Миша. Пахнеш сиром. Але сир смачніший. Я оберну тебе на сир!
Жук. А мене… відпустиш?
Миша. А тебе оберну на родзинку…
Жук. Це підло, підло! Ти обіцяла, що покажеш шлях!
Миша. А навіщо? По-перше, він вузький. А по-друге, там вогняне озеро. Спечешся!
Шмигає у куток і зникає. Жук біжить у той куточок.
Жук (Місяцеві). Присвіти ж мені!
Місяць підпливає до нього.
Жук. Затулила каменем з тамтого боку!
Місяць. Я бачу шпарку.
Жук. Вона дуже вузька.
Місяць. Ти пролізеш!
Жук. Ні, ні!
Місяць. Це єдина нагода! Знайди чорні ягоди і побажай, щоб Гора репнула!
Жук. А вогняне озеро?
Місяць. Бреше вона!
Жук. А раптом ні?
Місяць. Повернешся! Лізь!
Жук, охкаючи, протискується в шпарку.
Місяць (з відчаєм). Якщо він не знайде ягоди, бути тобі, князю, сиром… Який з’їсть Миша!
VIII
Гора Щастя. Майже всі квіти згасли. Моторошна тиша. На узбіччі з’являється Равличка.
Хатка (їй). Чому ми повертаємося?
Равличка. Треба рятувати їх.
Хатка. Як?
Равличка. Ще не знаю…
Чути шарудіння. Це Динозебра, помалу переставляючи великі лапи, крадеться до Гори. Равличка ледве встигає заповзти під кущ.
Динозебра (собі). Проковтнула Місяця і спить… (Робить крок.) І я сплю… (Ще крок.) Далеко, далеко… (Ще крок.) І нічого не краду… (Ще крок.) Ні, ні! (Ковтає цукерку.) Цукерка сама втекла… (Ковтає пакетик чіпсів.) Чіпси самі випарувалися… (Зупиняється.) А раптом Гора прокинеться… і оберне мене… Ні! (Зриває ягоду.) Ягідка сама… Ой, яка гірка! А я сплю… далеко… (Зникає.)
Равличка. Зникла! Щось з’їла і зникла!
Хатка. Знати б, що…
Равличка. І чому зникла?
Хатка. Мабуть, Гора покарала її за крадіжку.
Равличка витягує ріжки.
Равличка. Хтось… малий…
З’являється Жук.
Жук (обтрушуючись, собі). Тьху! Тьху! Лякала вогняним озером, а там… Лише мишачі каки.
Равличка (пошепки). Жуче!
Жук (перелякано). Я не втік! Просто вийшов погуляти!
Равличка. Тсс… Це я, Равличка.
Жук. Ху… Отже, я втік! Яке щастя! Я втік!
Равличка. А Місяць?
Жук. Місяцеві не втекти. Миша вже, мабуть, обернула його на сир.
Хатка. Чому Миша? Чому на сир?
Жук. Довго розказувати. Прощавайте!
Равличка. А Місяць?..
Жук. Щось плів про чорні ягоди.
Равличка. Постривай!
Жук. Та ні́коли мені! Ні́коли!
Втікає.
Равличка. Чорні ягоди!
Хатка. Динозебра з’їла ягоду.
Равличка. Гірку…
Хатка. І зникла…
Равличка. Промовивши «Я далеко, я сплю…»
Хатка. Отже, шукаймо ягоди!
Підповзають до підніжжя Гори. Хатка засвічує віконця.
Хатка. Бачиш ягоди?
Равличка. Ні… Миша біжить!
Ховається а Хатку. Віконця гаснуть. З’являється Миша.
Миша. Ой, що ж це таке? Біжу і падаю… Знову біжу… Знову падаю… Голова паморочиться… Живіт, як бубон. Невже, Місяцем отруїлася? Всі милуються з ним, а він, виявляється, отруйний, як поганка. А ось і мої ягідки… Одну з’їм, щоб Місяць став їстівним сиром, а другу, щоб Жук став родзинкою. Аж дві ягоди? Ні. Обійдуся без родзинки. (Зриває ягідку, ковтає.) Ой… Живіт…Ойййой! (Біжить геть.)
Равличка (повзе туди, де була Миша). Ось вони. Чорні… Аж п’ять.
Хатка. На що будемо перетворюватися?
Равличка. На щось таке, що могло б перекинути Гору.
Хатка. Я знаю, на що! Пригадай, коли ми повзли сюди, залізне чудовисько руйнувало стару хату…
Равличка. Яка ти розумна!
Хатка. Ще б пак! У розумної господині й Хатка кмітлива!
Равличка (вилазить з хатки). Це мені ягідка. Всі інші — тобі.
Хатка. Навіщо?
Равличка. Чудовиськом стану лише я. А ти охоронятиме ягоди від Миші. Бо якщо хоч одна потрапить їй у лапи – ми пропали. (Ковтає ягідку.)
Зникає. На її місці з’являється бульдозер.
«Бульдозер».
Розженуся, розбіжуся,
й зсуну Гору з місця!
Покараю хитру Мишу
й порятую Місяць!
Сердито ревнувши, нападає на Гору. Та здригається, але стоїть. Втрачає лише верхівку.
Лунає сигнал тривоги. Спалахують усі гірлянди. До Гори мчать Тфік і Кобра.
Кобра (Тфіку). Фотографуй! Записуй! «Сенсація! Шановні телеглядачі! Невідомий бульдозер щойно напав на вашу благодійницю — Гору Щастя! Але йому не вдалося й не вдасться повалити її».
«Бульдозер» задкує і прищеплює їй хвіст. Кобра, гучно репетуючи, відповзає вбік. Бульдозер знову розганяється, налітає на Гору, перекидає її.
З’являється Динозебра.
Динозебра. Це не я… Я сплю… Далеко-далеко…
Тфік (фотографуючи). Сенсація! Сенсація! Гора луснула!
Кобра. Схоже, час зникнути… (Шугає в кущі.)
З-під уламків Гори вигулькує Миша.
Хатка. Миша! Ловіть Мишу!
Миша (підбігаючи до неї, хоче зірвати ягоду). Цить, бо оберну на муху!
Хатка. Спробуй! (Підплигує і вдаряє її по носі.)
Миша, зойкнувши, задкує. Хатка знову підплигує і «нокаутує» її.
«Бульдозер» (до Миші). Де-е Мі-ісяць?
Миша. В печері…
«Непритомніє».
Хатка. Ось хто прикидався горою!
Тфік. Оця Миша?!
Динозебра. Можна, я її з’їм?
Миша, перелякано вискнувши, підхоплюється і мчить у ліс.
Хатка (Динозебрі). Їж цукерки й чіпси.
Динозебра. Дякую! (Біжить і ковтає все, що бачить.) Дуже-дуже!
«Бульдозер». Геть з дорроги!
Розганяється і знову вгризається в Гору, й виносить на поверхню сир — половину круга.
Динозебра. Сир! Можна, я…
Хатка. Не чіпай його! Це Місяць!
Тфік (розгублено). Сенсація! Злочин століття! Чи тисячоліття?
Хатка. Равличко! З’їж ягоду!
«Бульдозер» під’їжджає до неї. «З’їдає» ягоду. Сир зникає. З’являється половина Місяця: одне око, один вус і піврота.
Німа сцена.
Місяць (собі, шепеляво). Яка ганьба! (Їм.) Не фотографуйте! Не дивіться на мене! Навіщо ви врятували мене! Хай би Миша догризла… Щоб і сліду не лишилося. (До «Бульдозера».) Проковтни мене, будь ласка!
«Бульдозер». Усе… ков-таю!
З’їдає ягідку і стає Равличкою.
Равличка. Ху… Як добре бути собою!
Хатка (плигаючи до неї). Як добре бути Хаткою маленької хороброї Равлички!
Тфік. Я також хочу стати собою!
Динозебра. І я! І я!
Равличка. З’їжте по чорній ягідці!
Тфік, Динозебра з’їдають ягідки і стають Тарганом і маленькою білою Кроличкою.
Місяць. Дайте й мені ягідку! Я також хочу стати маленькою… найменшою істотою!
Равличка. Навіщо?
Місяць. Я не зможу повернутися на небо… таким!..
Тарган. Чому?
Кроличка. Ти ж гарний! Хоч і вполовину менший!
Місяць. Зорі засміють.
Хатка. Пусте! Скажи їм, що ти мріяв стати таким…
Місяць. Навіщо?
Тарган. Для економії світла!
Кроличка. Щоб малі істоти міцніше спали!
Равличка. Щоб люди частіше позирали на небо: «Який у нас сьогодні Місяць?!»
Місяць. Може й справді я мріяв… про щось таке…
Хатка. Годі мандрувати! Повертайся додому!
На небі одна за одною спалахують зірки.
Зірки. О, так! О, так!
Місяць (Равличці). Дякую тобі, мала! Якщо хочеш, я візьму тебе на небо, де ти станеш великою золотосяйною зорею!
Равличка. О, ні! Я хочу бути маленькою Равличкою.
Хатка. І замешкувати в маленькій хатці!
Місяць (піднімаючись угору). Прощавайте!!!
Звірята. Про-ща-вай!
Кобра (визираючи з-за куща). Може, і мені стати собою? О, ні! Ні!
X
Мишача нора. Мишеня напівлежить, притулившись до Миші.
Миша. Відтоді Місяць, аби не забути, що його замалим не з’їла мишка, навмисне ущерблює свій лик. І стає не Повновидцем, а Круторожцем…
Мишеня (сонним голоском). Мамо, це ти була Горою Щастя?
Миша. Ні!
Пауза.
Горою була твоя бабуся…
Мишеня. Правда? І вона знає, де ростуть чарівні ягоди?
Миша. Ні!
Мишеня. Чому?
Миша. Забула, втікаючи. Спи!
Наспівує колискову.
Завіса
